Завантажити

Римського-Корсакова. Командира кінного дивізіону щойно скосив тиф, але почувши про те, що сталося на вокзалі, він ледве не стрибнув у сідло.
– Як це – заарештували? Та це ж кінець, Артеме! – голос командира дивізіону тремтів від лихоманки. – Дяченко поведе козаків, чвалом по полю – будете там за годину. Давай, Артеме. Не видавай їм батька-командувача. Не віддавай! Бо інакше нам всім тут більше нема чого робити!
Нічне село загомоніло сотнею голосів. Козаки виводили коней, клацали затворами, галасували та лаялися. Стрій вершників вишикувався за крайніми хатами.
– Алюр три хрести! – наказав Дяченко.
Дві сотні вершників у сивих шапках з чорними шликами рвонули вперед.

Гайдамацьку заставу на мосту через Дніпро чорношличники зім’яли. Вояків у сірих свитках без погон тиснули кіньми до парканів хат та ставили навколішки з піднятими руками. Дивно було дивитися на приниження цих парубків, які нещодавно поводилися відверто пихато та зневажливо до інших частин. Задаваки вважали себе найлиховіснішими вояками в корпусі. Якраз до зустрічі з Чорними Шликами.
– Хто тут сміливий? – Петро Дяченко частував противника канчуком. – Хто тут щось має проти командувача запорожців? Кому корить зимовий Дніпро переплисти?
Невдовзі дісталися вокзалу.
Платформи були оточені мазепинцями. Козаки встановили кулемети і перехопили усі виходи. Артем помітив сотника Авраменка.
– Никифоре! А ти як вирвався? – зрадів старшина-розвідник.
– А ти гадав, я просто дивитимуся, як ти гайдамакам пики милиш? – буркнув комендант булави.
– Що тут у вас за гармидер, алюр три хрести? – рявкнув Дяченко.
Сотник Авраменко зацьковано здихнув і поглянув у бік вагонів:
– Командувача заарештовано. Це наказ Петлюри.
– Кого? Що? – Артем не повірив власним вухам. – Ти сам наказ бачив? Підпис порівнював?
– Я бачив телеграфні переговори з Києвом, – відповів Авраменко. – Сумніви марні – це був Головний отаман.
– Що ж нам робити?
Паузу обірвав грубий тон значкового Дяченка:
– В сраку піде той Головний отаман. Він що, нам харчі посилає? Із Запоріжжя видачі нема – давно відомо.
Дяченко вибіг перед козаками вперед і змахнув рукою:
– Гей, мазепинці! Чорношличники! На вагони! Вперед! Самі звільнимо свого командувача.
Дяченко вихопив шаблю. Чорні Шлики захоплено заревіли. Загальний настрій підхопив мазепинців – їхня розстрільня настановила рушниці і рушила до вагонів.
Всі міркування і просторікування відійшли геть. Лишилася злоба. Злоба й ненависть до тих, хто під час війни плів політичні інтриги замість битися за свою країну. Злоба жадала дії.
Артем вивільнив клинок.


* * *

Настрій у салон-вагоні командувача був спокійний та безтурботний. Тишу порушували жартівливі вигуки – Парфенів, Сільванський, командувач Мазепінського полку та осавул командувача Письменний захоплено розігрували партію у преферанс. Осавул Корж читав якийсь французький роман. Отаман булави групи військовий старшина Гейденрайх міряв кроками залу салон-вагону з кінця у кінець. Хорунжий Довбня писав листа.
Командувач Лівобережної групи дієвої армії УНР отаман Петро Болбочан розкинувся у кріслі та накрився шинеллю. Зовні здавалося, що командувач тихо куняє. Насправді він думав. Сотню разів він перебирав події останніх днів і задавав собі одне й те саме питання – чим був цей арешт? У Києві дізналися про візит Міхновського? Це не кримінал – лідер хліборобів і раніше неодноразово гостював у них. Хтось дізнався про характер їхньої розмови? Виключено, ця історія не виходила за стіни булави, а своїм старшинам Командувач вірив безмежно. Можливо, арешт і не пов'язаний з прибуттям Міхновського і це звичайна чистка від надто впливових військових, популярність яких змушувала нервувати Петлюру? Але навіщо так складно? Навіщо вриватися в саме серце Запорізького корпусу і наражатися на ризик бійки, якщо командувача можна було просто викликати до Києва?
Залишалося одне: у Києві дізналися про справжню мету приїзду Міхновського і перелякалися так, що Петлюра наказав своєму друзяці Волоху рушити на Кременчук і оголити ділянку фронту. Якщо так – то Головний отаман влучив пальцем прямісінько в небо, ніяких доказів заколоту у них не було, просто тому що їх не було взагалі. Змовники не встигли нічого зробити – вся їхня провина полягала у попередній домовленості, зміст якої знали лише він і Міхновський.
Стосунки з Головним отаманом у Командувача ніколи не були дружніми – дратувала страшенна некомпетентність Петлюри у справах війська, політиканство та схильність до демагогії. Не було нічого дивного в тому, що за першої можливості Головний отаман спробував усунути його з посади. Командувач чудово розумів – Петлюра докладе усіх зусиль, аби до своїх підлеглих він більше не повернувся. Але що міг ватажок запорожців протиставити прямим наказам Києва? Тільки шаблі та багнети своїх підлеглих.
Кров стукала у скронях. Аналізуючи ситуацію і так, і сяк, Командувач раз до разу доходив сумного висновку – не встигли. Легко було

читати