Завантажити

розгублено спитав Чайковський. – Більшовики наступають.
– Все буде гаразд, – замахав ВІН руками. – Січові стрільці ударять від Ромодану, Волох – від Кременчука. Повернемо Полтаву. А невдовзі – і Харків.
В останнє ВІН і сам не вірив повністю.
Чайковський вийшов.
Кілька разів ВІН пройшовся кабінетом з кінця в кінець. Дістав з шухляди невеличкий портрет у рамці. Поставив на підвіконня. Всівся за стіл та закинув ноги на стільницю. З підвіконня на НЬОГО дивився немолодий чоловік у жупані та шапці з пір’ям.
З клаптика паперу ВІН зім’яв невеличку кульку. Кинув у портрет. Влучив.
– Ну що, Скоропадський? – спитав ВІН глузливо. – Де тепер твій гетьманат? Де твій уряд? Агов! Я тепер на твоєму місці.
Підвівся. Наблизився до портрета впритул. Стукнув пальцем обличчя на портреті:
– Я! Той кого ти до в’язниці кидав, – від задоволення ЙОГО голос почав скрипіти. – Я тепер єдина влада в Україні. Я! А ти де?
ВІН весело розсміявся.
Останні перепони були прибрані. Влада Володі Винниченка доживала останні дні. Хлібороби знешкоджені. Донцов виїхав за кордон. Міхновський розчинився серед безкрайніх українських просторів. Болбочан грався у відлуння в чотирьох стінах. Жодних перепон!
ЙОГО ніщо більше не стримувало. В Україні нарешті наступила єдина влада – ЙОГО влада.
А більшовики… Що більшовики?


* * *

Сотник Авраменко з огидою кинув газету на стіл. Він більше не міг цього читати. Кілька днів перебування в Києві подарували йому стійке враження, що приїхав він у якийсь інший світ, де ніхто й близько не відав ані про фронт, ані про більшовицький наступ. Жахіть війни тут не бачили. Міри загрози, що нависла над їхньою державою, – не усвідомлювали. На язиці у киян було обговорення Трудового конгресу, партійні суперечки та перебіг чергового засідання чергової партії. Про те, як на передовій молодих хлопців кололи багнетами та шматували шрапнеллю, ніхто не згадував.
Тут ласували кавою та тістечками, а у сотні верст від них за ласощі сприймали печену картоплю та сало.
Всі ці люди вважали себе патріотами. Запорожець сотник Авраменко заприсягтися міг, що жоден з них не поміняв би затишну кав’ярню на шинель і холодну траншею. Буцатися на партійних дискусіях – не в атаку ходити.
Від газет його нудило. Офіційне видання Інформаційного бюро армії УНР «Українська ставка» змальовувало отамана Болбочана не інакше як білогвардійського шпигуна. Сотник ще раз поглянув на шпальти. «Чорносотенне командування свідомо проводило свою роботу в тім напрямку, щоби викликати серед народу недовір’я і ненависть до Директорії», – писав такий-собі Григорєв-Наш. «Штаб ударної групи Січових стрільців, котра виступила на Лівобережжя на допомогу Болбочанові, ознайомившись з контрреволюційною, провокаторською діяльністю штабу Болбочана, заарештував отамана Болбочана і всю його компанію». Про гайдамаків – ані слова. Цілковита брехня все від початку до кінця. Від образи та приниження кортіло завити або натовкти рило авторові цього пасквілю.
Хоча й так було очевидно – не зі своєї волі писав той автор. За кілька днів комендант булави Лівобережної групи встиг оббігати усі інстанції. Він добився прийому у Головного отамана. Слова Петлюри його приголомшили.
– Ваш Болбочан цілковито негідний і як політик, і як командувач. Не треба мені брехати – залишення Харкова і Полтави не було вимушене. Ви самі побачите, як ударна група Січових стрільців відбере ці міста назад, – Головний отаман сам свято вірував у кожне своє слово.
Після такої відповіді керівника війська сотник відправився на прийом до голови Директорії. Володимир Винниченко так само охолодив його запал:
– Болбочан – свідомий реакціонер! Він розігнав селянські з’їзди! Він нехтував наказами про зняття погон та використання червоних стрічок. Він роззброював революційно-свідомі полки, які треба було всього лише обробити національно!
До піни з рота Авраменко пояснював, розтлумачував, благав – але його ніхто не чув. Ніхто і не хотів його чути. Здавалося, що він потрапив до божевільні.
Мабуть, єдиним, хто поставився зі співчуттям до молодого старшини, був військовий міністр отаман Греков. Співчуттям усе й обмежилося.
– Сутьба Балбачана – ета вєчная сутьба єдініц, каториє паднімаюцца више общєва уравня в такоє сложнає врємя, – казав міністр. – Ні буду скривать – палаженіє у ніво незавіднає. Уви, памоч я іму ні смагу нічєм.
Отаман Болбочан перебував під домашнім арештом у «Континенталі» – потрапити туди не було ніякої можливості. А от на гауптвахту, де сиділи Сільванський, Парфенів та Гейденрайх, сотник Авраменко завітав без проблем. Охороняли старшин-запорожців Січові стрільці – товариші Авраменка по службі у 2-му Запорізькому полку тоді ще військового старшини Болбочана. Ув’язнені не бідували. Полковник Сільванський малював олівцем побачений за вікном пейзаж. Полковник Парфенів занурився в підручник з теорії фортифікації. А поляк Гейденрайх цілими днями крокував своєю кімнатою з кінця в кінець і крив в батька-матір Директорію

читати