Завантажити

водночас російською, українською та польською мовами.
Долею штаб-старшин можна було не перейматися – галичани обіцяли дбати про заарештованих. Авраменка заспокоїв полковник Коновалець:
– Не треба хвилюватися, ми ретельно слідкуємо за ситуацією. За життя старшин не турбуйтеся – розправи без суду ми не допустимо.
Зрештою, ходіння по міністерствах сотника добряче втомило. Складалося враження, що про Болбочана або взагалі не відали, або вже міцно забули. Усі, крім преси.
Сотник Авраменко зустрівся зі своєю знайомою, що нині працювала у головній конторі соціал-демократичної партії. Її розповіді спустошили його остаточно. Дівчина побіжно повідала йому про партійні негаразди, про квоти в уряді, про можливі об’єднання різних партій та суперечки із внутріпартійною опозицією. Вона була в курсі всіх пліток і чуток.
– Еге ж, за Батьківщину їм болить! – глузливо зауважила вона. – За скарбницю гетьманську їм болить насправді. Від гетьмана Скоропадського в банку сила-силенна грошей залишилася. Які за них зараз бійки точаться – ти б знав!
Сотник Авраменко того не знав. Він знав, як виглядає справжня бійка – з кулеметами, гарматами та розривами гранат. У Києві ж до цього нікому й діла не було. Навалила апатія. Він попрощався.
– Чекай, а що це я все про себе? – спохватилася вона. – В тебе що? Як там у вас, на фронті?
Що відповісти цій дівчині з іншого світу? Сотник не знайшовся…
Він зім’яв газету та покликав офіціанта. Попросив рахунок.
– Маладой чєлавєк! – почулося за спиною.
Зріла пані в елегантній сукні з добрими очима та чаруючою посмішкою нагадала Авраменкові його власну матір. В її погляді стояла турбота.
– Маладой чєлавєк. У вас всьо в парядкє? – спитала вона. – У вас случілась какоє-та горє?
– Перепрошую, я… – розгублено мовив Авраменко.
– Ви савсєм маладой єщьо юнаша, – пояснила йому пані. – А взгляд у вас, как у уставшива ат жизні старіка…
У військовому міністерстві панувала метушня. Козаки бігали коридорами. У вестибюлі зібрали гору мішків та ящиків, які вантажили на вози.
Посеред всього цього гармидеру у шинелі та кашкеті височів отаман Греков. Авраменка він упізнав.
– А, запарожец! Нє атбилі ви єщьо в сваю часть? А ми как відітє – евакуіруємся.
– Як евакуюєтеся? – здивувався сотник. – Головний отаман казав мені, що скоро будуть звільнені Полтава і Харків.
Отаман Греков поглянув на нього дикувато – хоч ви з мене, мовляв, не глузуйте. А вголос мовив:
– Палтава? Харькав? Ну, в добрий час. Как гаварят абіщать – ні значіт женіца. Успєхав, сотнік. Будете в Віннице – абязатільна захадітє.
У військовому міністерстві робити більше не було чого. Старшина-запорожець крокував вулицями стольного Києва і не міг подолати гнітючої туги, що заполонила серце. Навколо вирувала соціалістична демократія. Попереду – якийсь натовп крокував під прапорами незрозумілих кольорів. Позаду – купа людей мітингували з приводу експропріації будинку у його власника, бо той – щирий гетьманець. Біля стіни будинку баби лузали насіння.
А на обрії уже гриміли гармати.


* * *

Артем витискав з коня все що міг. Стежки та доріжки стрімко пролітали під копитами. Міст перелетів стрілою. Перестрибнув завал. І остроги – знову й знову.
– Стій! – кричав він на все горло. – Стій! Повернися!
Тварина хрипіла і видихала піною. Коня було треба негайно переводити на клус, допоки не впав посеред дороги загнаний. Але він намагався. Ще трохи. Наздогнати.
– Стій! Охріме! Назад!
На пагорб, вкритий чахленьким ліском, скакун залетів з останніх сил. Галявина. Хащі чагарнику. Пара десятків карабінів, направлених на нього. Артем затанцював конем. Зупинився. Стрибнув на землю.
Зброї не торкався – сам-один проти розвідницької чоти він був безсилий. Кинув повід. Кроком рушив до козаків. Він не вірив, що його хлопці по ньому стрілятимуть. Охрім скинув карабін. Бахнув. Куля просвистіла в аршині. На лиці Артема не затремтів жоден м’яз.
– Сміливий ти сотнику, – засміявся Охрім. – Завжди ти мені цим подобався.
– Побалакаємо про це у розташуванні частини, – буркнув старшина. – А зараз руки в ноги і ласкаво прошу всіх за мною. Шикуйсь!
Жоден з козаків не поворухнувся. Хлопці поглядали на дядька Охріма, а той так само розслаблено сидів у сідлі. Старшина пропікав його лютим поглядом ватажка, чиє лідерство поставили під сумнів. Лють розчинялася у байдужості підстаршини.
– Охріме! Як це розуміти?
– А отак і розуміти, сотнику, – дійшлий підстаршина заходився набивати люльку. – Ми назад не повернемося. З кінної розвідки Запорізького корпусу ми уходимо. Нема нам більше чого там робити.
– Ти у здоровому глузді? Це дезертирство! – крикнув Артем. – Охріме! Ти присягу складав!
– Кому присягу? Гетьманові? Ми власними руками його скинули. На свою голову…
– Яка різниця? Гетьман, Директорія, Центральна Рада… ти підстаршина українського війська! Ти клявся служити!
– Атож, я – клявся, – погодився дядько Охрім і ошкірив нерівні зуби. – А Волох – клявся?

читати