Завантажити

заборонено називати гетьманками?
– А як же їх тепер називати?
– Петлюрівками.
Зареготали всі настільки гучно, що до кімнати заглянув здивований вартовий. Потім в кімнаті повисла тиша. Архипич відкинувся на вкриту буркою спинку стільця і затягнув свою улюблену:

За рікой Ляохе запалали вогні…

Пісню підхопили і заспівали до кінця. Трохи поліпшився настрій. Тишу порушувало тільки шкрябання ножа, яким різали сало. Стемніло за вікном. Архипич запалив гасову лампу.
– Як там Римський-Корсаков? – спитав Артем.
Дяченко насупився:
– Погано.
– Йому гірше стало? – Артем захвилювався. – Чи Волох його таки допік?
Після призначення командиром корпусу колишній ватажок гайдамаків не пробачив запорожцям хвилин жаху, пережитих під час арешту отамана Болбочана. Він наказав покарати винних. Але кого? Артема? Невеликий птах. Командира мазепинців? Син селянина з Чернігівщини не підходив на роль ватажка чорносотенського заколоту. Дяченка заарештовувати Волох просто не ризикнув. Біди посипалися на командира чорношличників сотника Римського-Корсакова.
– Що ж ти зробиш? Сотник наш – дворянин стовбовий та лейб-гвардії улан колишній. Для ватажка білогвардійського бунту – саме те, – казав Дяченко. – Ми його на хуторі заховали – вже одужує. Але подобається він мені усе менше й менше. – Чорношличник осушив чарку і гірко крякнув. – Розумієш, після арешту командувача Римський-Корсаков задихав тим самим духом, що й Охрім. Мов підмінили людину! Тільки й чуємо від нього зараз – без Болбочана тут робити нічого, українську справу програно, соціалістам служити огидно. Не розумію я цього.
Артем запитливо поглянув на чорношличника. Дяченко розтлумачив:
– А чого ви хочете? Ну, я погоджуюся – керманичі у нас негідні. Так, згоден. Арешт командувача – то скажена помилка, і Директорія ще лікті гризтиме за те, що зробила. Але що з того? Хіба арешт присягу відміняє? Може, тепер нам скласти зброю та розійтися всім услід за Охрімом? А Україну хто боронитиме?
Питання повисло в тиші. Тільки Архипич саркастично посміхнувся та зацікавлено поглянув на старшину-чорношличника:
– Воно тобі треба? Кортить боронити таку державу з такими керманичами?
Дяченко завмер. Поставив чарку і повільно повернувся до бунчужного-розвідника. Слабинку мов вітром здуло – з розлюченого погляду гостя Артем збагнув, що зараз доведеться рознімати бійку.
– Ти що верзеш, підстаршино? – Дяченко казав так тихо, як кажуть перед гучним криком. – Кортить побігти за Охрімом услід?
Весь його шал розбився об спокійний до нудоти голос Архипича:
– Якби кортіло – побіг би. І ти, голубе, мене б не втримав, не перехопив би. Пойняв?
Дяченко стушувався.
– Тоді якого?..
– А цікаво мені, – відповів сивий бунчужний. – Я от знаю, чому я нікуди не тікаю – бо відтікався уже. Смерті я не боюся – вельми часто її бачив. То якщо помирати, то краще у шапці зі шликом, а не у золотих погонах. Я так хочу, – Архипич кинув на стіл ніж, і той збив ближчу до нього чарку. – Але то – я. А от чого ви, молоді та гарні, на рожен лізете, цього я хоч убий – не утну. Тому перш ніж з вами, такими загадковими, у розвідку іти, я хочу дізнатися – що у вас на думці?
Дяченко посміхнувся так, наче й не злився хвилину тому:
– А що тут дивного? Я – служу. Я – старшина, – відповів він та налив собі ще півчарки жагучої рідини. Перекинув. Крякнув. – Архипичу, скажи мені, з тобою вперше таке, що водночас і противник душить, і у своїх лавах безлад, і командири – йолопи? І часто ти бігав, коли таке ставалося?
Архипич гірко посміхнувся:
– Не бігав. Але й Охрім тоді не бігав. І Римський-Корсаков не нив, що справу програно. Бояться чогось хлопці. Не вірять у перемогу.
– Ну, то й йолопи, якщо не вірять. Аби не сказати, що боягузи… – буркнув чорношличник і скривився, мов від гнилої риби. – Архипичу, про що ми говоримо? Війна іде! Не за Петлюру – за державу воювати треба. Питання руба: або ми – або нас. – Дяченко замовк. Насупився. – Ти пам’ятаєш той гармидер, що панував у війську в 17-му? Я знав, що таке може повторитися. Ще коли присягу складав – знав. Воно й сталося. З одного боку, свої батьки-командири – далеко не Хмельницькі. З іншого боку – більшовики зі своєю брехнею та солодкими обіцянками, – чорношличник стукав пальцем по столу у такт розмові. – Але хай там як! Воювати чи не воювати – такого питання для мене не існує. Допоки моя країна воює і поки армія б’ється – я служу і командую, і алюр три хрести! Бо якщо не ми – то хто?
Дяченко різко відкинувся на стіну. Завмер та замовк. Оглянув присутніх та про щось замислився. Артем пересів ближче до пічки, аби зігріти промоклі від довгого ходіння лісами ноги. Скажено хотілося спати.
Думки обірвав різкий голос Дяченка:
– Але хай йому грець! Зі мною усе зрозуміло. З Горачем – теж. Ми із ним старшини і свій вибір зробили давно та свідомо. Ти, Архипичу, теж звідусіль збагненний. А от що ця галушка тут робить? – чорношличник кивнув у бік усміхненого Яська. – От його що тримає?

читати