Завантажити

Свідомість? Агітація? Так він і читає – як через пень колоду тягне! То скажіть мені, через який-такий поклик крові він лишається у строю? А, пане джуро?! От чого ви з війська не тікаєте?
– Навіщо? – здивувався молодий козак. – Мені й тут гарно. Хлопці – веселі. Командири – справедливі. Чого ще треба?
Дяченко посміхнувся:
– Ти що, не чув, про що розумні люди говорять? Валиться все! Гармидер сильнішає, бо нами лантух командує!
– І що з того? – абсолютно щиро поцікавився Ясько. – Що ж мені, кожен раз як усе валиться, додому тікати? Що ж то за армія така тоді буде?
Дяченко давав повні груди повітря, аби навести якісь нові вагомі аргументи, але осікся. Наївна простота джури обеззброювала. Запитав Архипич:
– Ясько, ти що – геть не боїшся?
– Кого? Більшовиків? – молодий джура голосно розсміявся. – Та я не маю де зарубки на прикладі ставити по забитих червінцях!
Архіпич гмукнув.
– Сам усіх переможеш?
– Усіх – не переможу, – спокійно та діловито відповів Ясько. – А скільки зможу – стільки здолаю. І взагалі, не розумію я цієї суперечки. Чого боятися? Нащо тікати? Хіба нас вже перемогли? Тікають – переможені!
Три пари очей вчепилися в козака. Архипич задоволено покручував вуса, а Дяченко здивовано посміхався та качав головою. За скринею заспівав цвіркун. В грубі весело затріщали просмолені ялинкові колоди.
Артем вражено дивився на свого джуру і відчував, як слова його падали на серце, мов дорогоцінна волога на випалену посухою землю. Просто і доступно молодий козак виклав те, про що думали, але не змогли сказати собі три пропечених ветерани. Звісно! Тікати треба від смерті – але ж вони ще живі. Складати зброю треба наприкінці війни – але ж війні ще кінця-краю не видно. Опускати руки варто, коли все буде програне. А чи буде?
Ясько трохи засмутився від уваги, знизав плечима і промовив:
– От мене хіба перемогли? Ні. Я переможений лише тоді, коли лежу без рухів, а наді мною стоїть ворог з рушницею. А нині я здоровий, на ногах і ладен битися.

Зробити вибір! Як же це було складно.
З одного боку – приниження, кривда і категоричне небажання воювати за тих, хто свідомо нищив військо і підігрував ворогам своїми безумними вчинками. З іншого – почуття обов’язку і те саме дяченківське «якщо не ми – то хто?»
Артем прямував до хати, щойно найнятої ним для двох. Після зміни командування приховувати їхні стосунки з Тетяною ставало не тільки важко, а й небезпечно. Вони вирішили з’їхатися на одне помешкання. Зрештою, це позбавляло багатьох проблем.
Артем гнав від себе тугу, але знову й знову повертався до двох розмов, що сталися у нього протягом одної днини. «Вони знову взялися за своє і знову приведуть нас до поразки», – казав йому дядько Охрім. «Якщо не ми – то хто?» – запитував у відповідь значковий Дяченко. А на якому боці був Артем?
Думками він погоджувався з Дяченком. Але. Перед очима постало округле обличчя хорунжого Чаленка. Він написав його матері і, певно, та уже тинялася селами Харківщини, розшукуючи могилу сина. Артем згадав двох козаків, убитих на бруку Харкова, коли рятували Тетяну. Обличчя загиблих в пам’яті пролітали, мов кадри у кіно.
Навіщо? Скільки треба ще?
Раніше він мав на це відповідь. Він вірив своєму командувачу. Він знав, що вони переможуть і жодної хвилини не сумнівався в правильності своїх дій. А тепер? Як посилати хлопців на смерть? В ім’я чого?
Всі ці міркування уривало просте дяченківське – «якщо не ми – то хто?» А вслід за ним спливало Яськове щире: «Хіба нас вже перемогли?»
Соціалісти гарно скористалися їхнім почуттям обов’язку і зловили тим у пастку. Ані Артем, ані абсолютна більшість знайомих йому старшин не співчували Директорії, не розуміли її вчинків і зневажали командувачів, призначених нею. Але – служили їй. Поплічники Петлюри захопили вищу владу, і тепер служити Україні для запорожців означало служити ще й Петлюрі також. А значить – вони мусили й надалі піднімати козаків у бій, а свої почуття мали відправляти… в кецуноану, як казав Архипич. З багатьох причин. І серед них – «я переможений, коли лежу без рухів, а наді мною стоїть ворог з рушницею». Не інакше.
Назустріч йому колоною по два марширували козаки-запорожці. Артем відійшов убік і піднявся на пагорбок. Звідти він гарно їх бачив. Козаки були замурзані, подерті, давно не миті. Неголені, задумливі і похмурі обличчя. Але ремені сиділи, мов влиті. Козаки злагоджено та спрацьовано марширували, чеканили крок. У пам’яті старшини спливло інше місце та інший парад. Давно. В іншій країні. Тепер здавалося вже – в іншому сторіччі. Вулиці Харкова. Посмішки міщан. Музика і рівні ряди запорожців…
Клубок підкотив під горло. Від безсилля кортіло завити. Йому схотілося упасти перед цими хлопцями на коліна і просити вибачення за все – за протигетьманський бунт, за Директорію, за те, що мусив посилати їх на кулі. Йому було гірко дивитися на них і усвідомлювати – отой, отой і отой загинуть через те, що до влади дорвалися дилетанти, накази яких він мусить

читати