Завантажити

Одного слова було достатньо, аби ділянка перед вагонами вкрилася трупами українських хлопців.
Тиша постала несподівано.
Командувач придивився. До нього були прикуті очі всіх – і мазепинців, чорношличників, і гайдамаків, і старшин булави. В одних очах стояла радість. В інших – напружена надія. Долі цих хлопців перебували зараз в його руках. Наперед вийшли значковий Дяченко, старшини мазепинців та сотники Авраменко і Горач.
Серце сповнилося гордістю за своїх хлопців. Командувач посміхнувся.
– Бачу, сильно зажурилися запорожці без свого батька-отамана. Ціную вашу турботу, панове, і дякую за участь. Але бійку наказую вам припинити. Мене заарештовано за наказом вищого командування армії УНР. Ви знаєте, опір законній владі – то бунт. Не треба нам цього.
Запорожці дивилися на свого командира, мов зачаровані. Посмішки зникли. На місце радості прийшла розгубленість.
– Пане командувачу, як же так? – не втримався сотник Авраменко.
– Не робіть цього, пане командувачу, це пастка, – твердо промовив сотник Горач. – Ці потвори не повернуть вас назад. Вони давно чекали нагоди по вас ударити. Ви розумієте, про що я.
Командувач наблизився до них і потиснув руки своїм старшинам.
– Розумію. Розумію, Артеме, – говорити треба було якомога спокійніше, аби обнадіяти старшин і втримати їх від невиправного. – Але й ви збагніть. Ми нічого протизаконного не вчинили. Це довго не триватиме. Більшовики нікуди не поділися, і воювати з ними нам доведеться. Директорія поверне нас на корпус. Вони не мають чого нам закинути. Ви розумієте, про що я?
По очах сотника він побачив – той усе зрозумів: ватажкам запорожців нічого буде закинути, якщо гайдамаки не дістануться Миколи Міхновського. Тепер він бачив – все буде зроблено. Цей молодий старшина ще ніколи не підводив свого командувача.
– Пане командувачу! – значковий Дяченко вхопив його за руку. Від досади чорношличник ледь не плакав. Ніколи Командувач не міг запідозрити в цьому жорстокому, твердому, мов кремінь козакові такої разючої сентиментальності. – Пане-командувачу, та хай їм грець! Не ходіть до них – лишайтеся з нами. Ми самі собі військо! Хай оближуться гайдамаки разом з Петлюрою.
Він стиснув долоню чорношличника. Зазирнув у вічі.
– Не можна так, пане значковий. Армія тримається на дисципліні. Держава – також. Якщо кожен почне діяти на власний розсуд, це вже не держава буде, а суцільне непорозуміння. Держава тримається на законі. За законом вони мають право мене заарештувати. За законом – мають провести суд, і от нехай там доведуть мою провину. Якщо зможуть. Або – хай повертають на корпус. Це обов’язково станеться.
Старшини йому не вірили. В їхніх очах він бачив передчуття біди.
– Як би там не було, хлопці, – мовив Командувач, поглядаючи в небо. – Не гідний жоден командир того, аби запорожці різали запорожців.
Витримав паузу. Суворо та твердо поглянув на своїх підлеглих.
– Панове старшини!
Від його тону ті вмить витяглися «струнко».
– Панове старшини, слухай мій наказ. Операцію припинити. Козаків повернути до казарм. Чекати на подальші накази. Виконуй!
Він повернувся і рушив до вагону. Балакати більше не було про що – своє слово мав сказати закон. Та й не хотів він більше дивитися у щирі очі цих хлопчаків, ладних віддати життя за одним його словом.
– Пане командувачу, – пролунав услід голос сотника Горача. – Тільки одне питання. Чому?
Він зупинився. Озирнувся. Замислився.
– Не можна ставити власне над спільним, пане сотнику. Не можна підставляти під бій країну, аби врятуватися самому. Бо інакше… Задля чого жити інакше?


* * *

Микола Міхновський вислухав його від початку і до кінця не перебиваючи. Почуте не прокоментував ніяк. Сперся головою на кулак. Глибоко замислився.
– Вам треба виїхати звідси, – мовив Артем. – Гайдамаки Волоха напевне мають наказ вас знайти і доставити до Києва разом з командувачем. Це було б катастрофою.
Міхновський поглянув на нього і гірко посміхнувся:
– Катастрофою це вже не буде. Катастрофа сталася. Схоже, що цього разу своєї незалежності нашій батьківщині не захистити. Забагато міркували ми, коли треба було діяти.
Артем з відчаєм поглянув на хлібороба:
– Ви гадаєте – це кінець?
– Я вже бачу його, сотнику. Ми повернулися на те саме коло, з якого почали свій біг. Нова держава – це завжди виклик для сусідів. Як нова торгівельна ятка на вулиці. Власники інших яток завжди запитають, а чого це вона там створилася – гроші та клієнтів відбирати? За незалежність, сотнику, треба боротися. І боротися треба, на жаль, не тільки із зовнішнім ворогом, а й усередині країни. З тим, кого мав за союзника.
Міхновський підвівся і став складати до речового мішка свій нехитрий скарб. Небагато було того скарбу – емальована миска, алюмінієвий кухоль, кілька книжок, зошити, списані дрібним почерком.
– Знаєте, чому соціал-демократи вже друге захоплюють владу? Тому що поки ми, самостійники, займаємося державотворенням, вони жадають тільки влади для

читати