Завантажити

велику нараду командирам частин. Покликали й Артема. Свої справи з начальником розвідки корпусу він впорядкував швидко. Можна було прямувати до помешкання, але на пероні розвідник забалакався з комендантом булави сотником Авраменком.
– Слухай, будь другом. Я в Києві на Прорізній бачив гарну ювелірну лавку. Купи мені намисто. Не саме дороге, але й не дешеве – яке сам вподобаєш. Подарунок кортить зробити – ну, ти розумієш. Гроші я компенсую.
– Ти гадаєш, я матиму час бігати по магазинах? – зауважив Авраменко.
– Ну, знайди спосіб, – заблагав Артем. – Що мені тебе, учити? І ще, слухай. Я тобі грошей дам. Пам’ятаєш, як Дяченко за останньої подорожі у ресторані «Континенталю» скупився, мов на весілля? Привези чогось смачненького. Бо бачиш – тут уже картопля з морквою делікатесами стають…
– Ану чекай… Що це в біса таке?
На краю станції зупинився ешелон. Кілька фігур вистрибнули з паротяга та вправно перевели стрілки. Черговий по станції задув у свисток та кинувся до них, але потяг зрушив і повільно потягся вздовж вагонів булави групи. Під серцем неприємно смикнуло – Артем відчув недобре. Козаки мазепинського полку, що ланцюжком стояли біля потягу командувача, за цим маневром спостерігали мов зачаровані. Потяг зупинився. З розчинених дверей посипали вояки у сірих свитках.
– Гайдамацький полк?! – здивовано вигукнув Авраменко. – Звідки?
Це нагадувало поганий жарт. Гайдамаки примушували варту складати зброю та піднімати руки. Їх оточили. Група бійців у свитках без погон побігла повз них до вагону командувача.
– Зброю на землю, зрадники! – заревів мордатий підстаршина-гайдамак. – Знюхалися з білими? Край прийшов вашим злочинам!
– Ви що, перепилися? – рявкнув Артем у відповідь. – Які білі? Яка зрада? Що це за зовнішній вигляд? Це потяг командувача!
– Зрадник ваш командувач! – кинули гайдамаки.
– Пельку заткни.
– Опір чиниш, офіцере? – заверещав підстаршина. – Та я тебе!..
Багнет сунув до горла. Збив. Ногою в пах. Перехопив гвинтівку і врізав нападникові прикладом. Той повалився з криком. Перехопив рушницю, збив три багнети зразу. Крутнувся. Рушниця, вхоплена мов кийок, з під крайнього гайдамака вибила ноги. Перехопив. Сунув багнетом. Нападник відскочив назад і повалився на інших.
Рушницю геть. Розвідник щодуху чкурнув до паркану. У спину кричали:
– Стій, зараза! Стій!
Бахнули по черзі три постріли. Просвистіли кулі. Артем підстрибнув, вхопився руками та переніс тіло за паркан. Його кінь чекав біля конов’язі.
Перехожі на вулицях тулилися до хат і сипали прокляттями. Артем гнав коня скаженим чвалом. Що сталося з потягом командувача, він до кінця не зрозумів, але серцем відчував – було негайно потрібно підмоги. Неподалік від вокзалу містилися казарми полку імені Дорошенка. Він влетів на подвір’я, стрибнув з сідла і кинувся до чергового старшини:
– Сотник Горач, булава корпусу, – відрекомендувався він. – Мені потрібен командир полку. Негайно.
– Зараз доповім, – озвався той.
Увагу привернув натовп козаків, що зібрався біля казарми. Артем наблизився до них. Побачив. Заціпенів. Під стіною казарми стояли складені один на один кілька ящиків і з цієї імпровізованої трибуни промовляв військовий старшина Загродський:
– Я розумію, у це складно повірити! Але це правда!! – від хвилювання жагуча промова командувача Старої Запорізької дивізії щоразу зривалася на крик. – Наш командувач отаман Болбочан нас усіх зрадив! Ще до Харкова він пов’язався з командуванням білогвардійської Добровольчої армії і свідомо підставляв нас під бій. Він все робив, аби знесилити українське військо, аби наш край без втрат потрапив до рук Денікіна. Через це ми гинули під Харковом. Через це відступали до Полтави і здали її, хоча місто можна ще було боронити. Козаки та старшини! Я ваш колишній командир. З вами разом ми звільняли Київ і гнали більшовиків з України. Ви маєте мені вірити! Гайдамаки діють за наказом командування, і ви не повинні їм заважати!
Все було зрозуміло: на дорошенківців сподіватися не доводилося. Артем сплюнув набік. Часу на дискусії із Загродським він не мав. Треба було забиратися.
– Командир полку вас зараз прийме… Чекайте, куди ви?.. – гукав йому в спину черговий старшина.
Коня дибки – і марш-марш. Артем прямував до полку імені Мазепи. Командир частини перебував у потязі командувача, але отаман булави і командири куренів були на місцях. Розповідь Артема їх вразила.
– Негайно! Оперативного чергового! Козаків – до зброї. Бойова тривога. Курінним – висуватися на вокзал. Оточити потяг гайдамаків.
– Не поспішайте дрова ламати, – зауважив Артем. – Займіть позиції і чекайте. А я туди зараз приведу Чорних Шликів.
Вітер холодив легені. Кінь стрілою ніс його між засипаних снігом полів. Чорношличники квартирували у селі за містом, і дістати їх з Кременчука потребувало певного часу. Артем кілька разів зупинявся, аби пересвідчитися, що не збився з дороги. Дурне відчуття, що він марнує дорогоцінний час, не відпускало його до самої хати сотника

читати