Завантажити

гайнув до булави дивізії.
Тетяна чекала біля дверей. Артем посміхнувся – було дивно бачити її у старшинській бекеші, закутану в селянську хустку та кіннотний башлик.
– Казала, що я схожий на абрека, – буркнув він весело. – А сама зараз – наче отаманша. Канчука та маузера бракує.
– А ти знаєш, скільки мені бігати доводиться? – з голосу Тетяни було важко зрозуміти, кепкувала вона чи казала всерйоз. – Бігати – жарко, в будівлях – холод. Хочеш – не хочеш, а довелося підібрати вбрання, аби і тепле, і легке було водночас. Як зараз.
Вона вхопила його під руку, і вони попрямували доріжками між сугорбів. Дівчина весело розповідала останні новини. Привітна та весела. Здивований Артем голову собі сушив – що це було? Черговий прояв надто щирої дружби, який він знову вкотре неправильно розумів, чи…
Ой, як не хотілося все зіпсувати вдруге.
– Добре, хоч козаки сніг розчистили, – зауважив він.
Тетяна його ніби не почула:
– Я забігала додому вдень. Господиня повезла дітей до бабусі, у сусіднє село. Обіцяла наготовити та натопити хату. Так що посидимо удвох.
Натоплено в хаті й справді виявилося на славу. Дівчина трималася настільки легко й невимушено, що її настрій передався Артему – пославшись на спеку він скинув ремені й черкеску та розстібнув бешмет. Тетяна повісила френч у шафу і залишилася в тонкому светрі. Витягла шпильки – волосся водоспадом опустилося на груди. Втомлено всілася біля Артема. Поглянула запитливо і сором’язливо.
Він обійняв її та притяг до себе. Ніяких пручань. Лагідним кошеням вона згорнулася у нього на плечі.
– Ти, мабуть, їсти хочеш? Хазяйка там наготовила.
– Я біля тебе отак сиджу і сам собою сили відновлюю. Мені досить.
Вона засміялася. Він нагнувся і поцілував її в губи. Торкнувся неголеною щокою волосся, погладив локон, що впав на її лице. Вона посміхнулася знову – ніжно і лагідно.
Він цілував її, повільно водив кінчиком язика по губах, опускався до підборіддя і далі – до схованої коміром светра шиї. Почув її подих – важкий та збуджений.
– Жарко, – прошепотіла вона і спробувала відсунутися.
Підхопив край светра, різко потягнув угору, зняв. Під светром ховалася мереживна батистова сорочка, яка у цьому царстві солдатських чобіт, кальсонів та гімнастерок виглядала, мов тендітна панна у портовому борделі.
– Шикуєте, панно урядовець, – жартівливо прошепотів він їй на вушко.
– Маю право на свої маленькі слабкості, пане сотнику.
Зимовий вітер бився у ставні, шелестів гілками дерев та свистів крізь шпарини. Бешмет упав на підлогу. Вона водила пальцями по його плечах, гладила бриту потилицю, торкалася шиї. Волосся її пахло ялинковим димом, шавлією та ромашкою з відварів, якими Тетяна промивала коси. Запахи розпалювали жагу. Він цілував підборіддя, потім шию і повільно просував поцілунки усе нижче й нижче – до пазухи. Ніжно підняв її руки і стягнув сорочку. Вона не опиралася – розслаблена й покірна, дівчина повністю віддалася його волі і лише тембр збудженого дихання та тихі зойки були йому відповіддю. Він вхопив її на руки та відніс на ліжко. Стягнув чоботи. Вмостився поруч. Кінчиками пальців погладив збоку її грудь.
Рівне полум’я гасової лампи раптом затанцювало. Світло закліпало, мов кадри у кіно, і нерівними сполохами стало відбиватися на стінах, на пічці, на полицях з макітрами та на вбраній рушниками іконі на покутті. У мерехтінні її плечі прийняли колір свіжого меду.
Хурделиця за вікном ревіла, мов роз’ятрений звір. Артем стискав дівочі перса та вкривав їх поцілунками. Дивовижно ніжна біла шкіра. П’янкий запах юного дівочого тіла. Завірюха зривала з засувів двері клунь і засипала снігом усе всередині. Рукою парубок слизнув під край спідниці, ласкаво погладив литку, торкнувся коліна та сунувся вище по нозі. Дівчина зойкнула і стала розстібати спідницю. Клуби снігу стукалися в дерев’яні ворота. Шалений вітер бив у ставні та гнув додолу крони дерев. Несподівано вона напружила стегна й злякано зупинила його порив. Поглянула з недовірою. Він посміхнувся, полоскотав її носик своїм, міцно поцілував. Вона повільно розслаблялася під його пестощами. Почала відповідати – спершу стримано, а потім більш і більш жагуче. Перекинула та всілася зверху. Погладила йому обличчя своїм густим хвилястим волоссям. Він притягнув її до себе і поклав на спину. Завірюха скаженіла. Стріха тремтіла від ударів вітру і здавалося, ще трохи – і навколо них закачаються стіни. Вона стискувала м’язи його спини, а він ротом ловив її віддихи, привставав на руках і притискався до неї усе сильніше.
І буря урвалася.
Вітер заслаб і сніг посипав на землю рівно та повільно. Напівсонні вони лежали під ковдрою. Жагучий танок кохання захопив їх до безтями, випив сили та занурив у солодку втому. Оновлення потребувало часу.
Він полоскотав їй стегно. Вона коротко поглянула у відповідь і несподівано повернулася до нього спиною. Прилинув. Обійняв за плечі.
– Скажи, що це не просто так, – промовила вона. У її голосі стояло благання.
– Тобто?
–

читати