Завантажити

веремією. Втеча з Харкова. Кружіння в натовпі біля булави Республіканської дивізії. Втомлені козаки. Катря у халаті та шинелі на плечах твердо та суворо віддавала їй перші накази. Та сама Катря годину тому принесла їй поїсти. А тепер… Її наливайківець більше ніколи її не побачить.
Жорстокий безжальний світ нищив життя, катував людські душі і шматував людські долі. На людські почуття йому було чхати. Крізь сльози Тетяна прошепотіла:
– Артем…


* * *

Козак-коновод прийняв поводи. Артем зіскочив з сідла і попрямував до салон-вагону булави корпусу. Вартовий козирнув.
– Там велика нарада, пане сотнику, – мовив він тихо. – Якесь цабе з Головної булави.
Бурку та башлик він залишив на вішалці. Поглянув у дзеркало. Вигляд розбійницький – натомість зброя сяє. Він прошов до зали і протиснувся до сотника Римського-Корсакова.
– Що тут?
– Заступник начальника Головної булави отаман Тютюнник командувача пісочить.
Біля розвішеної на стіні мапи стояли отаман Болбочан, полковник Сільванський та полковник Парфенів. Поряд з ним Артем побачив довготелесого молодого старшину з видовженим обличчям та коротенькими вусиками. В око впало, що заступник отамана Головної булави єдиний серед присутніх не носив погон, проте мав на грудях червону бинду, точно як більшовик. У грудях неприємно вкололо.
Доповідав військовий старшина Гейденрайх:
– На півночі червона дивізія комдива Локотоша повільно одпіхуває групу полковника Палія. Чернігів опушченій. У Палія зараз на все про все три тисячі Сірожупанників та чотириста гетьманців, а проти себе має сім з половиною тисяч червінців. Єдина причина, з якої Палій ще тримається, – це низька боєздатність самих червоних. На півдні Отаман Гулий завдав Махну вєлкіх втрат, банди махновців осіли по селах і капостять нам яко тако. Загін отамана Григор’єва має перші бої з білогвардійцями. На щастя, Махно також воює проти білих. Гулий вирішив їм не пшешкадзаць.
– А що на вашому відтінку? – отаман Тютюнник не приховував зневаги.
– Треба здавати Полтаву, – спокійно мовив отаман Болбочан. – Після боїв у Харкові частини Запорізького корпусу пошматовані і знесиленні. Нам ледве вистачає сил, аби тримати фронт, готувати другу лінію оборони та ще й відбиватися від банд есерів та анархістів. Три наші полки і штаб Запорізької дивізії б’ються біля Лозової – з ними контакту нема. Полтавський корпус пошматований і небоєздатний. Всі наші сили – це шість полків Запорізького корпусу плюс Слобідський кіш. Але в окремих полках по 200-400 багнетів. Такими силами Полтаву нам не втримати.
– Але ж ви отримували поповнення! – нервово зауважив Тютюнник.
– То неправда, – заперечив військовий старшина Гейденрайх. – Ми отшимали лише бронепотяг без гарнізону та легку гарматну батарею. Її особовий склад відмовився виконувати накази і втік зразу ж, як до батареї пшибули наші підстаршини.
– А полки, сформовані з повстанців? Ви скажете, що вони не приходили?
– Чому ж, приходили, – посміхнувся Болбочан. – Мої козаки вже не встигають їх роззброювати. Фастівський курінь, що прибув до нас позавчора, – абсолютно збільшовичена частина, замість вийти на позиції почав мітингувати і відмовився воювати з більшовиками. Інші так звані підкріплення – такі самі.
– Я хачу дабавіть, што ми с пєрвава дня байов саабщалі Главнай булавє што сіл у нас впрітик і што нужни падкріплєнія, – зауважив полковник Парфенів. – Ми пісалі, што пєрєд намі прівасхадящіє сіли бальшивіков, а за спіной у нас – банди анархістав. Пад Харькавам нам абіщали чітирі палка галічан, і ми включілі еті сіли в расчьоти. А палучілі с апазданієм адін полк чірнаморцев. Нам абіщали аружиє і артілєрію. Пан замістітєль атамана Галавной булави, гдє всьо ета?
– Підкріплення будуть! – відповів отаман Тютюнник. – Вже зараз триває формування нових полків.
В полковника Перфеніва заблищали очі від обурення:
– Да што ви гаваріте?! – звична інтелігентність випарувалася – в голосі отамана булави корпусу звучали глузи і презирство. – А пачіму тагда ви расфарміравалі втарой полк Січівих стрільцов? Нє із-за бальшивіцкіх лі настраєній? Кто пайдьот к вам в армію? Послє зємєльнава закона ми сталкнулісь с дізіртірствам в частях. Хлібароби – наіболіє ідєйная часть салдат, но ані не хатят ваівать за власть, каторая іх грабіт. І єщьо. Кагда я должен предстать пєрєд судом?
– За що? – розгубився отаман Тютюнник.
– Вайска далжни манівріравать. Мнє нужна било евакуіравать гаспіталя, склади і імущєства. Я пашьол на должнастноє пріступлєніє – мабілізавал людей, жилєзнадарожний і конскій састав пад угрозай аружия, не імєя на руках нікакова приказа. Развє я нє пріступнік? Но я нє мог паступіть іначе – на нас наступаєт нєпріятєль, а уряд ні об’являл вайну.
– Тому що ніякої війни немає! – скрикнув отаман Тютюнник. – Ми не воюємо із зовнішнім противником. Наш ворог – Українська червона армія, сформована українськими більшовиками.
– Справді? – засміявся полковник Сільванський. – А я вже надсилав до Києва полонених китайців,

читати