Завантажити

багато молоді. Більшість старшин – вчорашні поручники. Це, безумовно, мінус. Проте у запорожців дуже гарна дисципліна. Військо Болбочану дуже віддане. Між іншим, у полках взагалі немає соціалістичних базікал – це одна з запорук порядку й послуху в запорожців.
Міхновський та Шемет змовницьки перезирнулися. Пан Сергій покачав головою, а автор «декалогу українця» задоволено посміхнувся.
– Пане Вікторе, а ще таке питаннячко, – в голосі Міхновського несподівано з’явилася неабияка зацікавленість. – На вашу думку, у чому Болбочан відчуває найбільшу потребу?
– В людях, – твердо відповів Андрієвський. – Зброю він має, але зброя не воює сама. Люди втомлюються, хворіють, страждають психічно. Їх ранять, нарешті. Болбочану страшенно бракує людей – це очевидно.
– Тобто якщо ми запропонуємо Болбочану людей… не хлопчиків-гімназистів, а дійшлих тертих життям мужиків, серед яких чимало ветеранів війни з німцями, як ви гадаєте? Прийме їх Болбочан?
– З руками відірве, – Андрієвський засміявся. – Тільки де ви їх візьмете?
– Ви все побачите, – відповів Міхновський і вскочив на ноги.
Він втиснув руки в боки та пройшовся кімнатою до вікна і назад. Озирнувся. Різко випалив:
– Треба їхати до Болбочана! Треба їхати. Болбочан вороже ставиться до соціалістичних демагогів – це дуже добре!
Напруга повисла у повітрі кімнати. Те, що Микола Міхновський так переймався ситуацією, не було несподіванкою – він першим колись кинув гасло незалежності України. Товариші могли тільки уявляти, які бурі точилися в душі автора «Декалогу українця» нині.
Міхновський напружено промовив:
– Він має зброю та старшин – ми маємо патріотично налаштовані кадри. Треба об’єднувати зусилля. Треба щось робити, бо інакше – кінець Україні!
Міхновський похмуро замовк. Оперся на стіл та струснув головою. Твердо та зосереджено він оглянув присутніх:
– Розумієте, панове? Україні кінець, і тут запанує Москва. І тоді ці соціалістичні бовдури та їхні «бєднєйшиє» товариші враз постають лояльними малоросами. А з усіх неблагонадійних Москва лупитиме шкіру. – Він рубонув повітря рукою немов зважився по довгих міркуваннях: – Треба їхати!
Сергій Шемет поклав руку на плече Андрієвському:
– Пане Вікторе, ви питали, де ми збираємося взяти людей? – лідер хліборобів казав дружньо, як кажуть, коли запрошують до кола заколотників. – Вам треба поїхати з нами на одну вельми цікаву зустріч.

У кімнаті готелю на вулиці Фундуклеївській за довгим столом сиділи керманичі хліборобської партії та з десяток осіб селянського вигляду. Кожухи, довгі вуса та вишиті сорочки самі казали, ким були ці люди. Бідними їх ніхто б не назвав. Всі дядьки були в шкіряних чоботах, палили хороший тютюн у різьблених люльках і трималися спокійно та впевнено, немовби домовлялися з купцями про ціну за збіжжя або торгувалися за поросят.
Промовляв Микола Міхновський:
– Отака обстановка у нас, панове-хазяї, – підсумував він. – Треба нам з вами їхати до Болбочана. Вся надія зараз – на нього. Коли вдасться нам організувати нашу хліборобську оборону, то зможемо і від більшовиків відбитися, і лад у державі навести. Треба їхати.
– Вірно ви кажете, пане Миколо, – мовив чорнявий худорлявий дядько з довгими вусами. – Людей збирати треба під ватага. Болбочана люди знають і поважають. До нього й кликати не сором.
– І ви гадаєте, на ваш заклик піде багато людей? – не втримався Андрієвський.
Недовірливі погляди десятка пар очей його ледь не просвердлили. Пан Міхновський розсміявся і коротко представив хазяям Андрієвського. Він пояснив, що комісар освіти щойно прибув з Полтави й вони не встигли ще ввести його в курс справи. Дядьки заспокоїлися.
– Підуть за нами люди, – сказав кремезний селянин із зачіскою «під макітру». – Звісно, підуть. Ми підемо, наші сини підуть, їхні друзі, сусіди. Нам, пане, відступати нема кудою – більшовики нас не пожаліють.
– І скільки ж ви здатні виставити?
– Негайно – три тисячі, – відповів худорлявий з довгими вусами. – А за пару тижнів зберемо й сорок.
– Скільки??
Андрієвський не повірив власним вухам. Його подив розсмішив хліборобів, і він мав їм усе пояснити. Він переказав розповідь хлібороба Козаченка. Розповів про набір рекрутів до полків Полтавського корпусу і детально описав, які кадри явилися на призивні пункти.
– Еге ж, пане, так то ж бідніші були, – відповів йому гладкий дядько з перебитим носом. – Наймити, голота та злодюжки. Тоді до війська тільки такі йшли. Хазяї дітей не пустили.
– Але чому?
Дядьки зам’ялися. Певно, розповідати по це їм було неприємно.
– Та розумієте, пане, не розібралися ми зразу, що то робиться, – мовив стрижений «під макітру». – Спершу – повстання. Потім – комітети бідніших. Грабунки почалися, реквізиції, зброю забирати заходилися. Ну, ще й у військо набір. Хазяї подумали – і не пустили дітей, а за ними сусіди та родичі потяглися. Гадали, хай вдома сидять – майно стережуть. Може, й гарно, що не пустили? Поробилися б більшовиками.
– А за голоту ви не

читати