Завантажити

Досить вже людей мордувати, – нахабний голос намагався розбурхати козаків. – Навоювалися вже так, що глузд на розум наверта.
– Хто це сказав? – різко спитав Артем. – Ну вийди, повтори, якщо сміливий.
Троє підстаршин піднялися з місць і посунули до нього. Під буркою сотник розстібнув кобуру. Трійця свердлила його зневажливими поглядами.
– Це що за вигляд? – рявкнув Артем. – Чому шапка без кокарди? Де погони? Де ремені?
– Ти що, офіцере, не збагнув? Геть пішов! Навоювалися хлопці.
– Ти як звертаєшся до старшого за званням?
– Ну все! Хло…
Артем пальнув не цілячись. Прошив груди. Другий підхопив рушницю.
Два постріли в серце. Постріл в голову. Третього вахлака піймати у приціл було важко – впавши навколішки, він хапався руками за Артемів чобіт.
– Пане старшино! Біс поплутав. Богом клянуся – не хотів! Не вбивайте.
Артем озирнувся. Козаки не ворухнулися – вони здивовано поглядали на нього і чекали на розвиток подій. Все добре. Сотник опустив руку з пістолетом.
– Ану встати! Всім.
Козаки підхопилися.
Артемів погляд обпікав бійців. Він не терпів суперечок, бив прямо в серце, примушував до покори і слухняності. Ті, хто стояв ближче, відводили очі та витягувалися струнко. За ними – інші. Примусити коритися – цьому офіцерів на фронті учили щонайперше.
– Збірка на галявині за клунями. П’ять хвилин. Марш!
Розхапали рушниці та ремені. Клуня спорожніла. Дядько Охрім поклав Артему руку на плече.
– Гарно, сотнику. Для початку гарно. А в бій ти зараз їх як поведеш?
– Ногами, – буркнув сотник і вийшов у слід за козаками.
Шиковані ланки уже чекали. Витягнулися. Відсалютували рушницями.
– Так що? – буркнув Артем. – Хто тут більше не хоче воювати? Хто відмовляється виконувати накази? Кому більше Україна не мила? Крок уперед.
– Так там же… – молодий ройовий похнюпив очі. – Більшовики ж. Пруть і пруть. Нестримно!
Артем зупинився. Оглянув ройового від чобіт до кубанки:
– Та ти що? Невже пруть? Бронепотягом пруть чи панцирками? Невже на танках?
Ройовий мовчки ковтав слину.
– Не на танках, – Артем поглянув на весь стрій. – А як не на танках, то що в тому дивного? Так – там ворог. Так – він наближається. Ворогові треба нашої землі, а ми мусимо зробити так, аби вистачило. Нашої землі завжди вистачало на всіх ворогів, хіба не так?
Козаки поглядали на нього здивовано.
– Нашої землі вистачало для німців, вистачало для шведів, для турків, татар, ляхів. Де цих блазнів поховати, гадаю, ми теж знайдемо?
Артем почув окремі смішки. Пройшов вздовж шеренги та зневажливо вглядався в обличчя.
– Комір підшити. Ремені перевісити згідно статуту. Де погони? Чому кубанка драна? Де ґудзики на шинелі? Підстаршинам! Перевірити особовий склад. Увагу амуніції та зброї. Підготуватися до бою. Старшини – до мене. Вільно. Розійтися.
Козаки побігли назад до клуні. До Артема наблизився щуплий старшина:
– Пане сотнику! Я хорунжий Лоза, командир цієї півсотні. Чекаю ваших наказів.
– Канчуків вам по сраці треба, а не наказів, – накинувся на нього Артем. – Ви до чого козаків довели? Де дисципліна? Де козацький дух? Випарувався? А знаєте, чому? Тому що командир піддався паніці і підлеглих розпустив.
Хорунжий почервонів мов варений рак. Опустив голову. Втиснув голову в плечі. Старшинська шинель виглядала на ньому неприродно, більше пасував би кітель інженера. Артем змінив тон:
– Пане командире, ви у німецьку війну воювали?
– Два місяці. Прапорщик. Випуск 17-го року.
– Зрозуміло, – Артем скривився, він добре пам’ятав фронт в останні місяці війни. – Дивіться. У селі – ворог. Невдовзі посуне до нас. Як ви пропонуєте обороняти хутір?
Хорунжий здивовано поглянув на Артема.
– З боку села – голий степ. Там розміщуємо стрілецькі ланки. На стиках роїв – кулемети. Рій – у резерв. Набоїв вистачить. Але… – молодий командир зам’явся і таки наважився спитати: – Пане сотнику. Нам наказано взяти це село.
– Я в курсі, – відповів Артем. – Готуйте оборону. На все – півгодини. Потім я вам приведу червінчиків.
Залунали накази. Козаки набрали в хазяїна мішків і заходилися наповнювати їх землею. Артем побіг до своїх розвідників.
– Ну от що, хлопці. Сакви, зайві чепраки і майно лишити тут. Коней та зброю – до бою.
– Що ви задумали? – спитав дядько Охрім.
– Сумно мені, – відповів Артем. – Кортить шаблею ленінця почухати.
Розвідникам ідея сподобалася. Вони клацали затворами. Підтягували сідла. Мостили на сідлах кулемети «Шоша». Коли всі були готові, Артем дав команду рушати. Біля них піхотинці обкладали мішками позицію максима.
– Не згадуй лихом, цариця полів!
Крок повільно перейшов у рись. Колона розбилася в лаву. Артем сікнув коня канчуком і зірвав у чвал. Козаки птахами полетіли степом. Вітер розвивав на шапці шлик та хлопав полами бурки.
– Гей! Гай-йа! Пу-гу! Пу-гу! Пу-гу!
Більшовики на гостей явно не чекали. Їхня сторожа здивовано розглядала невідомих вершників і надто пізно вхопилася за зброю. Артем вивільнив

читати