Завантажити

збилася в шеренгу по чотири. Андрієвський замилувався. Козаки виглядали підтягнуто та молодцювато. Наказ – і вони розмістилися на підлозі, нічим не завдавши кривди цивільним. Перемовлялися тихо. Аби вийти на вулицю за водою, козак підбіг спитати дозволу у підстаршини.
– Болбачанове військо, – сказав хтось за спиною Андрієвського. – Молодці хлопці!
Та захват тривав недовго. За столом біля хлібороба розмістилися троє старшин, явно з запорізьких полків. Їхня розмова насторожила:
– Та кажу тобі! Таку наволоч треба прямо з фронту – та під суд. І під розстріл! – молодий старшина з якимись нелюдськи втомленими очима навіть не сперечався, а просто тихо але твердо промовляв думки.
– Твоя правда. Де ж їм ризикувати дорогоцінним життям? – погодився хорунжий з довгим шрамом на щоці. – Це ж запорожці мусять черепи під кулі підставляти. А цим красеням подавай усе готове!
– Панове, я перепрошую, – допитливість пересилила насторогу і Андрієвський не витримав. – Чи дозволите поцікавитися, про що мова? Певно, ви щойно з фронту?
– А ви, пане хороший, хто, власне, будете? – голоси старшин не віщували нічого гарного.
Лідер полтавських хліборобів назвав себе і показав посвідчення. Пересторога старшин зникла. Партії хліборобів у запорізьких полках явно добряче симпатизували.
– Та розумієте, пане хліборобе. Ми щойно зустріли товаришів, котрі поверталися з передової на відпочинок. І нам розповіли, яке до них прибуло поповнення. Розумієте? Не було, не було – а тут прислали. Хлопці повеселішали, мовляв, все налагоджується, повоюємо тепер по-людськи. Та тільки лиха з тої допомоги вийшло більше, ніж користі. Спершу новачки заходилися мітингувати, але цю дурню з них вибили швидко. Лихо у бою прийшло. Уявіть собі, ворог рветься через міст, бронепотягом суне. Старшина наказує новачкам той міст підірвати. І що, ви думаєте, відповіли новачки? Вони заявили, що піти до мосту відмовляються, бо це загрожує їхньому життю!
– І не забракло ж совісті, – ремствував хорунжий зі шрамом. – Якими ж це свинями бути треба? Ми та наші козаки по три дні не спимо – із бою не вилазимо. А ці!.. Знаєте, пане політику, ніж така допомога, то краще б не надсилали ніякої.
На пероні засвистів гудок. Старшини сунули до виходу, і Андрієвський через цікавість ув’язався за ними. На рейках зупинився санітарний потяг. Пероном потяглися вози з полтавських лікарень. Жалібниці із сірими від втоми обличчями виносили поранених та клали на підводи. Зовсім важких виносили сиві санітари. Андрієвський завмер. Жах, розгубленість і несамовитий жаль підкотили клубком під горло. Білі бинти. Бурі плями. Чорна обвуглена шкіра. На возах лежали постреляні, порубані, попалені, посічені осколками молоді хлопці. Один скиглив, другий стогнав, той лежав непритомний. І всі як один – важкі. Жоден з поранених не міг вийти з вагону самотужки.
– А легкі з окопів не уходять, – замислено пояснив йому старшина у кубанці, затягнувшись цигаркою. – Людей бракує. У шпиталь бійця відправити для нас – розкіш. Хай би їх Бог побив! За що нашим хлопцям доля така… безглузда?
Андрієвський мовчав. Він мовчав, коли отупілими очима дивився у вікно на вагони, що проходили вокзалом. Мовчав, коли сідав у вагон. Балакати не хотілося. Побачене вразило його до глибини душі. Навіть у німецьку війну він не бачив такого безглуздого жаховиська. Соціалісти заперечували правду про більшовиків. Українські козаки не спали по кілька діб, бо проти тих самих більшовиків воювали. З одного боку – «бєднєйші», що набилися у полки Полтавського корпусу. З іншого – хлопчаки-старшини та дівчата-жалібниці із замученими очима. Вибори до Трудового конгресу для «аптекарських помічників». Порубані хлопці, що уходили з поля бою тільки з важкими пораненнями. У Києві явно хтось з’їхав з глузду. Від цього ставало несамовито моторошно.
– Вони сильно змінилися, – двоє пристойно вдягнених чоловіків балакали прямо під його полицею. – Червоні впоряджені та дисципліновані не гірше за запорожців. Насамперед вони наклали контрибуцію – на буржуїв. Що скажеш? Євреї все одне мусили платити. Проте грабунків майже не було, у перший же день кількох солдат за це прилюдно розстріляли. Дисципліна у більшовиків – залізна.
– А їхні союзники-анархісти? – глузливо запитав його співбесідник. – У них що, дисципліна теж залізна?
– От хочте вірте, пане, але анархістів пороззброювали ті ж самі більшовики, – відповів перший голос. – До Харкова разом із ними увірвалася банда Чередняка – того самого, що кілька місяців грабував околиці. То більшовики з німцями, не надто мудруючи, оточили їхню будівлю, встановили кулемети, підтягли панцирники, і анархісти здалися. Їхніх ватагів судили та зразу ж розстріляли. Розумієте? Хотіли анархісти з більшовиками разом управляти, а червоні ними покористувалися – і в розхід. У Вовчанську, я чув, роззброїли банду Сахарова. На Ковтуна, Матяша, Шинкаря та Махна, гадаю, чекає щось подібне. А рядових анархістів більшовики загнали до своїх частин, і будьте певні – вони їх перевиховають. Ви

читати