Завантажити

Голова хліборобів Полтавщини глузливо посміхнувся:
– Що, пане Михайле, гаплик тепер газеті? Не буде з ким вам її видавати? Голоси акціонерів у вас є, гроші – є… А кадрів досвідчених – немає. Погано жити «демократії» без «буржуазної інтелігенції»!
Соціаліст зітхнув та розвів руками:
– Що вам сказати? Ваша правда. За вами з газети підуть усі ліпші автори. Тому я й пропоную угоду. Ми поставимо свого редактора, ви – своїх працівників. Якийсь час вам доведеться утриматися від вашого буржуазного шовінізму. А потім ми спільно приберемо з редколегії есерів – вони найбільш непримиримі щодо хліборобів – і домовимося про нову редакційну політику. Ми навіть підемо вам на поступки…
– Пане Михайле, – обірвав його Андрієвський, – вам не складно буде піти зараз в сраку?
Токаревський зблід. Потім – почервонів, насупився і мовчки пішов геть. Андрієвський йому у слід не дивився. На душі було як на згарищі. У такому стані його застав член ЦК партії соціалістів-федералістів Павло Чижевський.
– Як вам це, пане Вікторе? Що ви думаєте? – спитав він розгублено.
– Все гаразд, – відповів Андрієвський. – Демократія шириться і міцнішає. А нам з вами просто заткнули рота. І зважте – все по-закону.
Соціалісти-федералісти хоч і мали в назві згадку про соціалізм, за програмними цілями до хліборобів були значно ближчі, ніж до есерів та соціал-демократів. Їхні цілі часто збігалися і тому їхні проводи неодноразово домовлялися про співпрацю. У Полтаві ж вони діяли єдиним фронтом. Двоє чоловіків повільно рушили вздовж вулиці.
– Ми мусили б це передбачити, – розмірковував вголос Андрієвський. – Коли газета створювалась, гроші давала Спілка споживчих товариств, тобто кооперативна контора, згори донизу опанована соціалістами. У редколегії право голосу мали один – ви, ес-ефи, два – хлібороби, один – соціал-демократи та три – спілка. Невже можна було сподіватися, що соціалісти довго терпітимуть таку несправедливість?
З моменту проголошення Декларації Директорії від злагоди в газеті не лишилося й сліду. Хлібороби висловлювали невдоволення політикою соціалістів, а ті їх звинувачували в шовінізмі та прихильності до буржуазії. На знак протесту проти хліборобських матеріалів з газети пішли кілька працівників – ідейних есерів. В редакції назрів серйозний конфлікт. Справу вирішили винести на збори акціонерів.
– Все просто, – пояснював Андрієвський. – Споживча спілка не могла взяти собі більше голосів. І нашими голосами знехтувати не могла. Натомість ніхто не забороняв їй продати надлишок акцій усім бажаючим. Вони й продали – студентам і курсисткам, за гроші, позичені тою самою споживчою спілкою. В результаті ми з вами опинилися в меншості, і як наслідок – вилетіли з редколегії. Кінець. Впливати на громадську думку ми тепер не можемо. Ми навіть листівки друкувати не можемо – друкарні скрізь опановані соціалістами. В Полтаві відтепер ми – ніхто.
– Що ж ви думаєте тепер робити? – спитав Чижевський.
– Зустрінуся з членами осередку нашої партії і, мабуть, поїду до Києва, – відповів Андрієвський. – Про ситуацію має знати наша політрада. Спільно – знайдемо якийсь вихід.
Вулиці Полтави тонули в сніговій каші. Біля паркану двоє здорованів лузали зернята і спльовували прямо на дорогу. Калюжі мали якийсь жовтуватий колір. Смерділо неймовірно. Інакше й бути не могло – у темний час доби перехожі вважали за норму скидали штани під першим-ліпшим парканом.
– Не крутіть носом, Павле Івановичу, – глузливо зауважив Андрієвський. – Майбутнє соціальної справедливості і демократичної рівності та братерства пахне саме так. І це не межа. Коли сюди прийдуть більшовики, вулиці смердітимуть кров’ю.
Члени міському партії були спантеличені так само, як і їхній голова. Втрата шпальт у газеті, в якій полтавські хлібороби були одними зі співзасновників – це був навіть не удар по горлу. Напередодні виборів у Трудовий конгрес їх просто брутально викинули з політичного життя, і цього не можна було терпіти. Треба було повідомити Київ. Члени міському одностайно підтримали намір пана Андрієвського. У соціалістів його від’їзд питань викликати не мусив – у Києві був призначений з’їзд освітян, на який, звісно, запросили і полтавського комісара освіти. Вже ввечері Андрієвський був на вокзалі.
Попри твердження соціалістів, що на Харківщині мав місце лише бунт місцевих більшовиків, Полтава була сповнена чутками саме про московську навалу. В місті масово замикалися магазини та артілі. Згортали роботу підприємства, з опаскою їздили на базар селяни з возами харчів. Натомість – майже не було грабунків. Для підтримання порядку багнети вояків-запорожців були аж надто вагомим аргументом.
Біля кас стояли довжелезні черги. Цивільні поїзди ходили нечасто і потрапити на них було вкрай непросто. Проте Андрієвський квітка узяв – лишалося тільки дочекатися потягу. Лідер полтавських хліборобів розмістився біля вікна, коли повітря рубанув мірний грюкіт чобіт. Колона вояків у шинелях, башликах та кубанках увійшла всередину будівлі і миттю

читати