Завантажити

шаблю. Руку назад. Удар вниз і вперед. Розрубаний більшовик повалився за спиною.
– Вперед! Га-а-айда!
Червінці на вулицях гинули під шаблями і копитами. Розвідники танцювали конями між хатами. Бахкали карабіни. Стрекотали шоши. Ясько конем перелетів паркан, сунув упритул до хати з червоним прапором та кинув у вікно гранату. Шибки вилетіли в ту мить, коли він перелітав назад.
– Так їх! – волав Ясько. – Гноби москаля!
Гулко застукав максим. Бійці в шинелях та бекешах совалися до них вздовж парканів та пострілювали на ходу. Російський мат вдарив по вухах. Артем розвернувся:
– Уходимо!
Уходили неспішно. Вибравши безпечну відстань, козаки підбадьорювали більшовиків з рушниць, уходили в степ, робили петлю і знову лоскотали червінців кулями. Артем наполегливо добивався свого – він виманював більшовиків на вже підготовлену оборону республіканців. І вони купилися.
Вершники проскочили піхотні ланки і заховали коней за будівлями. Артем вмостився біля хорунжого Лози. Розстрільні більшовиків насувалися все ближче.
– Запорожці! По москалях – вогонь.
Кілька десятків рушниць харкнули вогнем, клацнули затворами і знову харкнули. Заревіли максими і льюїси. Більшовиків мов косою скосило, повалилися всі – і мертві, і неушкоджені. До пострілів запорожців додалися постріли ленінців. Засвистіли кулі. Артем придивився до ланок більшовиків у бінокль. В їхніх діях не було паніки, зустрівши підготовлену оборону ворогів, більшовики розсіялися по ямках й купинках та пальнули у відповідь. Можливо – чекали своєї допомоги або нагоди забратися геть. Такий двобій міг тривати годинами – допоки набоїв вистачить. Коротка атака на червоні позиції могла б усе вирішити, але під таким вогнем…
Не він один так думав.
– Хлопці вперед! Сла-а-а… – хорунжий Чаленко скочив на ноги, змахнув наганом і повалився, скошений кулями.
Розвідники відтягли його за паркан. Кров текла горлом. Хорунжий намагався говорити, натомість хрипів і булькав.
– Пане шотник, пан…
Завмер без рухів. Ясько витер сльозу долонею. Розвідники потягли молодика до клуні. Артем затулив долонею очі. Побачив її. Вона дивилася з сумом і турботою. Ні, не можна розкисати.
– Пане сотнику, дивіться, – гукнув хорунжий Лоза.
Більшовики ящірками повзли назад, не звертаючи уваги на вогонь запорожців. Артем прилинув до біноклю. Така поведінка могла означати, що у червінців скінчилися набої або…
Причину він почув.
– Лягай!
Свист гарматних снарядів він би не сплутав ні з чим. Два вибухи спалахнули водночас. Заревіли поранені. Хтось верещав від страху. Чимало козаків ще ніколи не потрапляли під обстріл. Старшини-республіканці, розвідники Артема та підстаршини мусили їх силою класти на землю.
– Лягай мерщій! Осколки пролітають над землею! Ховайся у вирву – гармати не влучають двічі в одне місце!
Переляканий козак вивернувся з Артемових рук і побіг до хутора. Вибухнуло біля нього. Розлетілися кавалки.
– Лежати! Чекати кінця обстрілу.
Завалився у вирву. Озирнувся. Чорнявий вилицюватий козак у кашкеті лежав біля нього і з острахом поглядав то на розриви, то на цього лиховісного старшину. Артем спробував посміхнутися. Вийшло кепсько. Він гарячково оцінював ситуацію. Сила і частота розривів означали що обстрілюють їх дві гармати-тридюймівки. Взвод. Залога біля мосту. Навряд чи вона мала багато снарядів.
– Ясько! – покликав сотник.
– Туточки я, – відповіли із сусідньої ями.
– Знайди хорунжого Лозу. Передай, як тільки скінчиться обстріл – чекати атаки червоних і підніматися на багнети. Якщо не увірвемося в село на їхніх плечах – нам гаплик. Охріму скажи, хай садить хлопців верхи і рівняє москалів шаблями з флангу.
Ясько уповз. Невдовзі наказ про багнетну передали по ланках. Обстріл припинився. З-за хат показалися перші групи червоних. Вони неспішно зібралися і розбилися в розстрільні. Пішли на них.
– Не стріляти! – гукнув Артем. – Передати по розстрільні – не стріляти без команди. Підпускати ближче.
Юнак у воронці біля нього витяг саперну лопатку з чохла і встромив за пояс. Запитливо поглянув на сотника. Артем кивнув, цей спосіб він знав з Німецької війни – і лопатка під рукою, і лезо живіт захищає. Він простягнув руку та потріпав хлопця за плече. Потис руку. Хлопець посміхнувся і примкнув до гвинтівки багнет. Артем вивільнив шаблю. Червоні наблизилися вже настільки, що можна було розрізняти обличчя. Очі козака-сусіда сповнилися злістю.
Артем привстав на руці:
– На москалів! В атаку! Марш!
Рев кількох десятків глоток розірвав тишу. Чорна, перемелена чобітьми й вибухами земля, здавалося, наїжачилася багнетами.
– Слава! Слава! Гайда! – горлали підстаршини. – Багнети! Лопатки! Гранати до бою!
Козаки з рушницями кинулися на більшовиків. Артемів сусід вхопив гвинтівку, мов спис, розігнався та з силою встромив багнет у ворога.
Десятки гранат полетіли у бік червоних і прорідили їхні ланки. Крики, лайка та дзвякіт зброї глушили вуха. З шаблею та кинджалом у руках Артем рубався у

читати