Завантажити

переймайтеся, в нашому селі хазяї їм вже дали раду, – додав худорлявий. – Так вже нам вони набридли, що дядьки з підвалів рушниці подіставали і влаштували їм справжню народну владу. То половина зразу ж дала драла. А друга половина перед усім селом на пузі лазила та про милість благала. Яка там милість – баби й ті за вила вхопилися. І так скрізь із ними буде. Хай ідуть туляться до більшовиків, якщо ті багаті.
– Не дуже й притуляться, – заперечив гладкий з перебитим носом. – Побачите ще, погнуть червоні шомполи об їхні спини. Такі крутії на війну охочі, аби тільки куркуля грабувати. А ми, куркулі, ні в кого нічого забирати не звикли. Ми своє боронити будемо. Нам би тільки організуватися та зброю в руки.
Худорлявий задоволено підморгнув Андрієвському:
– Ми, пане, не з фронту, ми на фронт тікаємо.
Дядьки розкрили свої клумаки і на столі з’явилися яблука, мед та паляниці. Шемет з Міхновським на правах хазяїв заходилися розпалювати самовар. Андрієвський вийшов до них на кухню.
– Панове, ви розумієте, про що ідеться? Все, що ви тут обговорювали, називається заколотом. Це бунт проти законної влади!
– Проти влади чи проти банди заколотників? – поцікавився фаховий адвокат Міхновський. – Нагадайте будь ласка за яким законом ця банда соціалістів владу отримала?
– Так, пане Вікторе, це заколот, – погодився Шемет. – Ба більше вам скажу, це заколот проти Петлюри. Все сходиться на тому, що саме Петлюрі зараз вигідний цей гармидер – він намагатиметься посунути Винниченка і сам перехопити усю владу в країні. Але нас Петлюра не влаштовує. Він те саме соціалістичне базікало, але з досвідом земської роботи – не більше. Національна влада в Україні мусить спиратися на тих, хто найбільше працює.
Андрієвський не відповів. Протягом останніх місяців він так переїв соціалістичними експериментами над Україною, що просто не хотів захищати Директорію.
– Пан Микола поїде з хліборобами до Болбочана. Треба узгодити деталі та приготуватися до прийому добровольців, – продовжував Шемет. – А я завтра вирушу до Одеси – маю зустрітися з командуванням військ Антанти, аби підготувати їх до можливої зміни влади. Мій брат їде до наших однопартійців в губернії.
– Можу я вам допомогти?
– Можете, – кивнув Шемет і посміхнувся: – Придивіться за квартирою та цим приміщенням, допоки нас не буде в Києві.
Це була остання їхня зустріч.


* * *

Чай був дешевий і гіркий, з густим селянським медом замість цукру. Але обирати не доводилося. Постачання гіршало. Відрізане від булави корпусу командування Запорізької дивізії мало забезпечувати себе самотужки. А скільки харчів могли дати навколишні села? Військовий старшина Загродський пощулився під шинеллю та посунувся ближче до груби.
У сінях зчинився галас. Розчахнулися двері. До кімнати ввалився невисокий кремезний рудань у шапці з червоним шликом, переперезаному портупеями кожуху та з дерев’яним кийком у руці. Не церемонячись, крем’язень завалився на стілець біля столу Загродського, розстібнув кожух та мовив, наче до приятеля:
– Здоровий будь, Сашко!
– Сотник Волох, що ви собі дозволяєте? – гукнув збурений сотник Вержбицький.
Командир Гайдамацького полку зміряв його презирливим поглядом:
– Сашко, заткни свого пахолка.
– Що? – сотник Вержбицький вихопив револьвер з кобури. – Варта! Сотник Волох, здати зброю!
– Пане отамане булави, спокійно, – обірвав його військовий старшина Загродський. – Павле Івановичу, я вас прошу. Вийдіть за двері.
Вержбицький почервонів від кривди. Гучно грюкнув дверима. Загродський і Волох лишилися в кімнаті самі.
– Пане командире полку, що це за поведінка? Це кабінет командувача дивізії. Заходити і представлятися треба згідно статуту!
– Ой-ой-ой, які ми пишні, – глузливо зауважив Волох. – З ким я балакаю: з революційним старшиною чи з царським офіцериком? Сашко, ти, може, канчуків мені всипати накажеш?
Глузлива посмішка і зневажлива поведінка Загродського приголомшили. Його душу переповнила образа. Поводження командира гайдамаків його збурювало і штовхало покарати старшину-нахабу. На перешкоді цим намірам стояв його власний страх. Командувач Старої Запорізької дивізії чудово розумів всю миру свого безсилля перед людиною, що сиділа в його кабінеті. Перед головною булавою війська УНР слово Волоха важило несказанно більше за слово командувача дивізії Олександра Загродського.
– Чого ви хотіли, сотнику Волох?
– Як це чого? Сашко, ти ж сам мене викликав. То розповідай і не тягни, мої гайдамаки без батька довго не можуть. Ти знаєш.
З-за пазухи Волох витягнув бляшану коробку цукерок «Монпас’є» і почастувався. Простягнув Загродському. Командувач дивізії розгубився. Наче й не годилося брати цукерку у підлеглого, та ще й в такій ситуації. Але – пригостився. Не хотів, аби Волох запідозрив його у нещирості.
– Прийшов наказ булави Лівобережної групи, – Загродський говорив непевно і дещо розгублено. – Якщо не зможемо втримати Лозову, нам наказано відступати на Павлоград і Катеринослав.

читати