Завантажити

латишів, мадяр, казанських татар. Вас це не переконало? Добре, от вам документ, добутий нашою розвідкою. Це «Положение о советской армии Украины». Тут чорним по білому написано: «Советская Украинская армия входит составною частью в общероссийскую». Правда, весело? А от ще: «В оперативном отношении она целиком подчинена главнокомандующему всеми вооруженными силами Российской республики»*. Що тут можна заперечити?
Отаман Тютюнник явно не знаходив, що йому відповісти. На якийсь час він зніяковів, але швидко опанував себе і заговорив твердо аж до пихатості:
– Все це дуже цікаво, товариші, але розмови про відступ я вважаю більше неприпустимими. Треба думати про перемогу, а не про відступ. Невдовзі на фронт прибуде бригада Січових стрільців і виправить ситуацію. Ви будете повинні поступити в розпорядження їхнього командира військового старшини Сушка.
– Я не проти, – посміхнувся отаман Болбочан. – А не могли б ви повідомити, де саме знаходиться булава Сушка? І де його частини, бажано?
Отаман Тютюнник знову запнувся.
– Січові стрільці… скоро будуть, – відповів він. – А зараз ми мусимо обсудити план наступу на Харків. Треба стрімким ударом атакувати Мерефу та Деркачі. Харків має бути оточено і повернуто республіці.
– Попри всю мою до вас повагу, це неможливо, – відповів отаман Болбочан. – Для наступу потрібно значних підкріплень, а ми їх не маємо. І бригада Січових стрільців нас не врятує. Погляньте самі, – командувач водив стеком по мапі. – Ми зібрали полки у кулак і сунули в наступ. Проти нас переважаючі сили ворога. Це означає, що ми зазнаємо втрат до половини особового складу і потребуватимемо резервів. Для розвитку наступу нам потрібна мінімум – дивізія. Вона дійде до Харкова і штурмуватиме місто. І ще дивізії треба, аби закріпити оборону на кордоні. Тобто для переходу в наступ потрібно три дивізії, а маємо ми одну – виморену у боях. І це я ще не згадав про чернігівський і Катеринославський напрямки.
– Так що ви пропонуєте? На місці сидіти? – спалахнув заступник отамана Головної булави.
– Саме так, – відповів Болбочан. – Ми вже це робимо. Ми повільно відступаємо, як Кутузов до Москви. Ми створюємо проміжні позиції, засідки та вузли оборони біля переправ. Ми знесилюємо червоних і завдаємо їм втрат. Їхній наступ помітно сповільнився – до Полтави з Харкова день дороги верхи, а повзуть вони його кілька тижнів.
– Але це не перемога, – зауважив Тютюнник.
– Це стратегічний відступ, – мовив Болбочан. – В наших умовах думати про наступ – марно. Треба виснажувати сили ворога і відступати до рубежу ріки Дніпро. Я дав наказ Сірожупанникам відійти до Києва, а чорноморцям до Прилук…
– Головна булава відмінила ваш наказ, – заперечив Тютюнник. – Чорноморці будуть потрібні нам для флангового удару на Харків.
– Як це відмінила? – спалахнув військовий старшина Гейденрайх. – Від яких пір Головна булава вмєшиваєць ся в плани Лівобережної групи?
– Лівобережна група застоялася в обороні, а думати треба про наступ, – різко кинув отаман Тютюнник.
– Ви прирікаєте чорноморців на смерть, – твердо промовив полковник Сільванський.
– Послухайте, ваші наміри фантастичні, – зберігати спокійний голос командувачу явно було непросто, проте Болбочан все ще намагався переконати представника вищого командування. – Обороняти Дніпро – це час від часу підривати кригу, і червінці не переправляться ніколи. Біля Києва оборону займе дивізія Січових стрільців і Сірожупанники. Чорноморці окопаються на позиції Ржищів – Канів. Околиці Кременчука триматимуть запорожці. В Катеринославі оборону займе кіш Гулого. Ми зупинимо більшовиків і виграємо час. Більшовики не переживуть зими – їх гнобитимуть морози, козаки отамана Краснова та добровольці Денікіна. Плюс – у тилу більшовиків обов’язково розпочнуться селянські повстання. Саме туди треба перекинути загони Зеленого, Ангела, Хіменка та інші. Зиму ми витратимо на впорядження тилу і підготовку війська. А весна – дивовижний час для контрнаступу. Ми повернемо свою землю назад власними силами.
– Етат бардак в странє пара прікращать, – різко додав полковник Парфенів. – Нікто і нікагда в історіі нє ігралса в дємакратію ва врємя вайни. Вибари в Трудавой кангрєс нужна аткладивать. Ніабхадіма ввадіть ваєннає палаженіє. Нужни архісуровиє рєпрєсії протів всєх, кто іграєт на руку врагу.
Отаман Тютюнник почервонів. Він стиснув руки в кулаки і силився щось сказати, але слова грузнули у нього в горлянці. Лютими поглядами він свердлив командувача групи, старшин булави, командирів полків, присутніх у салоні. Артем посміхнувся. Розлючений, високий і щуплий отаман Тютюнник дуже смішно виглядав поряд із низьким та впевненим у собі Болбочаном.
– Та ви!.. Та вас!.. – він аж затинався від злості. – Та ви знаєте, що всі накази часів гетьмана нині відмінено?! Який у вас вигляд? Чому ви досі у погонах? Чому ваші козаки не носять на шинелях червоних бинд? Де червоні розетки під кокардами? Отаман Болбочан!
– Мої козаки і старшини не носитимуть більшовицьких відзнак, –

читати