Завантажити

Прісовський кривився, коли затверджував його на посаді, а генерал Натієв без церемоній заявляв, що полк для нього – це межа. Йому радили або іти учитися, або виходити у відставку. А поруч із ним Болбочан робив кар’єру. 2-й полк був найбільш чисельний. За бої з більшовиками на Чернігівщині Болбочан став полковником. Загродський люто заздрив. Але те, що пропонував Волох…
Це було незвично. Відчайдушно. Це було страшно, нарешті.
– Гарно тобі міркувати, – буркнув Загродський, граючи жовнами. – За тобою Головний Отаман – тобі все пробачать. А я? В разі чого – що буде зі мною?
– Не бери дурного в голову, Сашко, – Волох безжурно розсміявся. – Ти знаєш, я своїх у скруті не кидаю. Разом, Сашко, ми з тобою таких справ наробимо!..
Командир гайдамаків взяв зі столу олівець і ткнув у точку на мапі. Командувач дивізії придивився – Полтава.
Волох змовницьки підморгнув.


* * *

Байки про хитрих та скнарих тиловиків Тетяна чула й раніше. Вдома у подружок – доньок офіцерів, не раз сміялися, що постачальника, який прослужив десять років, можна розстрілювати без суду й слідства. У шпиталі жалібниці почасти ремствували на неспішність служби тилу. Але яким же пеклом виявилася та служба ізсередини!
Варто було перейти до тиловиків, як на Тетяну навалили десятки доручень, документів та угод, у яких треба було розібратися, осмислити та прийняти рішення. Дівчина збагнула, чому старшини-тиловики скаржилися на постійну нестачу кадрів. Накладні на сірники. Угоди на постачання мила. Акти прийому-передачі гасу. Заявки на цукор. Від паперів мерехтіло в очах.
Тетяна старалася. Вона зразу збагнула, що довго навчатися їй тут не дадуть. Вона не помилилася. За кілька днів невисокий гладенький начальник тилу дивізії почав благати:
– Судариня я панімаю, што вам нідастайот опита. Но как бившева тарговца адєждай, я вас умаляю! Займітєсь паставками біл’я і пастєлєй для гаспіталєй! Мнє проста нєкаму паручіть ету задачу!
Тетяна зайнялася і була вражена. З’ясувалося, що байки про шахрайства серед тиловиків мали під собою неабияке підґрунтя. Першого ж дня вона зупинила прийомку солдатської білизни.
– Совісті нема у вас, панове! – нарікала виробникам. – Погляньте самі, якої ширини у вас рукави на сорочках? А довжина кальсон? Матеріал економите? Козаки в окопах кров ллють, а ви!..
Спершу їй принесли коробку цукерок. Потім – запропонували чималенький хабар. Тетяна покликала вартових і пригрозила постачальникові судом. Вона розуміла – курені потребували білизни тут і зараз, і тому забракувати все їй ніхто не дозволить. Тому вона відмовилася приймати лише половину партії, а на залишок доводами та погрозами вибила чималу знижку. Наступного дня начальник тилу співав їй дифірамби і ставив у приклад іншим.
І це – лише один день. За переговорами, прийомкою товарів та веденням документації Тетяна не встигала до їдальні. Доводилося викручуватися.
Її недавній шпиталь був як раз по дорозі.
– Дівчата, заради Бога! У вас знайдеться щось поїсти?
Дівчата вели якогось щільно перев’язаного козака до процедурної. Але й нею не знехтували.
– Ходіть, панно Тетяно, сідайте. Ми щойно пообідали, – фельдшериця Катря покликала її до сестринської.
Їжу та питво принесли зразу ж. Зголодніла Тетяна нагортала за щоки борщ, коли з коридору почулися злякані голоси:
– Дівчата! Банда! Шпиталь оточують!
В коридорах стих навіть стогін важких.
– Всім зберігати спокій, – почулися тверді слова команди. – Пораненого у палату. Готуйте спирт. Може обійдеться.
Тетяна відсунула тарілку, вхопила свою сумку і витягла кобуру з наганом. Вивільнила зброю. Стала за рогом, так, аби бачити центральний вхід. Двері розчахнулися. До коридору ввалилися троє неголених вахлаків в овечих селянських кожухах та солдатських папахах. Оглянули жалібниць у халатах. Глузливо зареготали.
– Ну що, підлабузники буржуйські! Панських пахолків доглядаємо?
Лікар наблизився до нього з пляшкою спирту та алюмінієвим кухлем:
– Ви розумієте, тут тільки поранені і медперсонал, – мовив він схвильовано.
Вахлак перекинув кухоль в себе. Крякнув. Зареготав. Змахнув маузером і врізав рукояттю в перенісся. Лікар присів. Кров сочилася у нього між пальців.
Дівчата скрикнули.
– Що ви собі дозволяєте! – пролунав гучний голос Катрі-фельдшериці. – Як ви смієте? Це Червоний хрест! Навіть німчура не сміє чинити кривди шпиталям. Негайно забир…
Постріл бахнув якось буденно. Катря відлетіла та схопилася за живіт. Повільно поповзла по стіні на підлогу. Вахлак розсміявся.
Хтось із дівчат почав хнюпити.
Тетяна заціпеніла. Чогось подібного вона чекала від самого Харкова і тому постійно тягала із собою Артемів наган. Вона звела курок – пам’ятала, що так зручніше. В тому що доведеться стріляти, вона не сумнівалася. Ба-більше, вона бачила, що одним пострілом справа не обмежиться, стріляти треба по кількох противниках і кожен раз обирати нову ціль. Вирівняла подих. Спокій був потрібен такий, як коли вона грала на фортепіано на

читати