Завантажити

абсолютно спокійно відповів командувач Лівобережної групи. – Я наказав усі накази революційних маніяків відправляти у смітник.
– Що ви верзете?!! – загорлав отаман Тютюнник. – Ви революційне військо чи банда гетьманців? Негайно приведіть своїх підлеглих до ладу! Панове старшини! Я наказую вам зняти погони!
Клубок підкотив під горло. Артем поглянув на своїх сусідів-чорношличників. Сотник Римський-Корсаков поглядав на отамана Тютюнника з такими презирством та зневагою, на які здатен був, певно, тільки нащадок знатної шляхетської родини. Значковий Дяченко посміхався глузливо й хитрувато, так, немов уже гнув заступника отамана Головної булави у батька-матір. Скидати погони ніхто не збирався.
Отаман Болбочан склав руки на грудях.
– Отамане Тютюнник. Маю вам нагадати, що червоні бинди і розетки – це відзнаки ленінців, тобто потвор, які зараз стріляють у наших козаків. – Старшини завмерли. Підкреслено спокійний голос командувача означав, що його уже допекли до живого. – Це – символи ворожої армії. Отамане Тютюнник. Я пропоную вам зняти ворожі знаки з українського однострою.
Тютюнник завмер. Розгублено він водив поглядом по рядах старшин і ні в кого не знаходив співчуття. Було чути, як за вікном свистить вітер.
– Отамане Тютюнник, – твердо промовив Болбочан. – Якщо ви зараз же не знімете знаків ворожої армії – я накажу вас розстріляти.
Заступник отамана Головної булави не ворухнувся.
– Сотнику Горач. Панове чорношличники.
Три шаблі вилетіли з піхов.
І Тютюнника мов прорвало. Тремтячими руками він зірвав бинду з френча та заходився видирати розетку з-під кокарди:
– Так-так, – повторював він затинаючись. – Так-так… Я зараз…
– От і чудово, – кивнув отаман Болбочан. – А тепер прошу вас, постарайтеся залишити розташування булави Лівобережної групи протягом одної години. Говорити нам нема про що. Сотнику Горач. Проведіть пана заступника Головної булави армії до мого автомобіля.
Сніг скрипів під чобітьми. Артем вдивлявся у спину представника вищого командування, і сумна думка гризла його зсередини. Якщо таке базікало заміщало отамана Головної булави, то які ж типи сиділи на щаблях нижче? Чи не через те були усі їхні біди?
Чим більше вони віддалялися від вагону командувача, тим сильніше змінювався отаман Тютюнник. Артем бачив, що його переповнює лють.
– Ми побалакаємо, – мовив Тютюнник у пустоту, коли сідав до авто. – Ми ще гарненько побалакаємо. Але не серед твоїх горлорізів.
В салон-вагоні командувача панував дивний незвичний настрій. Всі погляди були прикуті до командувача. Те, що сталося щойно з заступником отамана Головної булави, кваліфікувати можна було як відкритий бунт, і всі старшини без винятку це розуміли. Розуміли і схвалювали. Відчуття дотичності до спільної справи зв’язувало їх сильніше за будь-які статути.
Всі чекали наказів.
– Доведеться багато чого брати на себе, панове старшини, – казав командувач. – Доведеться самим і бої вести, і тил собі забезпечувати. На кону – доля нашої держави. Отже. Робитимемо ми те саме, що й робили. Полтаву здаємо. Сотник Римський-Корсаков. Яке становище у ваших кіннотників?
– Погане, – відповів командир Чорних Шликів. – Дивізіон мусить воювати як звичайна піхота. Лоскотати фланги і створювати кіннотні засідки ми не можемо: сніг вкритий крижаною скоринкою. Коні ранять ноги.
– Відходьте до Полтави, – кивнув командувач. – Попсуєте червінцям життя на вулицях міста і прикриєте наш відступ. За Полтавою займаємо оборону в районі Нових Санджар. Січовим Стрільцям Сушка треба буде запропонувати зайняти позиції на ріці Хорол в районі Миргороду. От тільки чим нам зараз закрити дірки в обороні? Гадаю, треба буде смикнути з відпочинку Мазепинський полк…
У двері влетів захеканий сотник Авраменко:
– Сотнику Горачу. Терміново.
Артем розгорнув телеграму і прочитав. Настрій поліпшився.
– В районі Машівки мої розвідники наскочили на передові загони Гайдамацького полку. Гайдамаки відрізані від основних сил і пробиваються на Полтаву.
– Ну слава Богу! – мовив командувач. – У нашій ситуації і таке поповнення – мов милість Божа. Гайдамаки прикриють фланги. Далі. Курені, які надсилає Директорія треба на місці розформовувати і закидати невеличкими частками до різних полків. Більшовицький угар з новачків ніхто не виб’є краще за досвідчених ветеранів. Стосовно особового складу. Все, що лишилося від 42-го, 44-го та 47-го полків Полтавського корпусу, наказую як поповнення влити до складу Республіканської дивізії. Штаб Полтавського корпусу розформувати – у нього немає більше війська. Старшинам лишатися при булаві Запорізького корпусу. Приготувати до оборони Кременчук. Усі вільні.
Настрій у старшин був піднесений – всім кортіло працювати. Вони бадьоро стрибали в сідла та прямували до своїх частин. Артема нагнали чорношличники.
– Ну що, бурлака? Погуляв по червоних тилах, алюр три хрести? – поцікавився значковий Дяченко.
– Погуляв.
– А Тетяна твоя де?
Артем знизав плечима:
– Не знаю. Давно не

читати