Завантажити

і намагатимуться перекидати наші полки на інші ділянки фронту. Діяти треба узгоджено з іншими командувачами, а бажано – ще й зі старшинами Головного штабу.
– Ваші наради з командувачами інших частин обов’язково помітить Директорія, – зауважив Міхновський.
Болбочан посміхнувся:
– Післязавтра у Києві відкривається Трудовий конгрес. Прибудуть делегати з усієї України. Там будуть Коновалець, Гулий, Оскілко, Капустинський. Буде військовий міністр отаман Греков. Я знаю цих людей – вони явно збурені становищем в країні. Якщо вони нам просто не заважатимуть – нам все удасться. – Командувач підвівся і оперся руками о стіл. – Відпочивайте, відсипайтеся та одужуйте. Нам доведеться дуже багато працювати – вам і вашим однопартійцям. Зараз вас огляне лікар. Ваших людей нагодують, відведуть до лазні та поселять. Діяти почнемо, коли я повернуся з Києва.


* * *

Повідомлення вдарило ЙОГО, мов довбнею між очі.
Сотник Юліан Чайковський – найжахливіше страховисько всього білого офіцерства, що переховувалося в Києві, приніс телеграму від крайкому соціал-демократичної партії з Кременчука: у булаві Лівобережної групи бачили людину, дивовижно схожу на Миколу Міхновського. Начальник контррозвідки Осадчого корпусу галичанин Чайковський вирішив, що ця новина зацікавить ЙОГО.
Він не помилився.
Чого треба людям? Директорія дала можливість виїхати до Німеччини всім офіцерам гетьманського війська, взятим у полон під час боїв – а містом ширилися чутки про тисячі розстріляних чи то у печерах Лаври, чи то у байраках за містом. Виконавцем цієї розправи народний поговір зробив саме галичанина Чайковського. ВІН цих чуток не спростовував. Розповідають жаховиська – значить бояться. А якщо бояться – значить сидітимуть тихіше мишей.
І все ж таки Міхновський у Кременчуці – у штабі Болбочана. Навіщо?
ВІН перебрав в голові події останніх днів. Існувала одна гарна новина і безліч поганих. Гарна новина являла собою Акт злуки українських земель, який мав бути проголошений у день відкриття Трудового конгресу. Погані ж новини поділялися на просто погані і дуже погані.
Просто поганою новиною було те, що ніяких двадцяти тисяч галичан, про прихід яких ВІН розповідав військовим, на разі не було і бути не могло. Галичанам було не до Києва з Кременчуком. Західноукраїнська народна республіка вела виснажливі бої з поляками і вже втратила Львів. Які там двадцять тисяч? Галичани самі благали Київ про допомогу.
Другою просто поганою новиною були більшовики, які наближалися до Києва. Угоди, укладені «товаришем Володею» з Москвою, виявилися чистою фікцією. Підтвердилося, що на Україну наступали ніякі не повстанці-ленінці, а частини справжнісінької регулярної московсько-більшовицької армії.
Боронитися не було чим. Все сипалося з рук і руйнувалося на очах.
Директорія дала добро на створення по селах комітетів бідноти – але ті замість створити справді демократичні органи влади сіяли хаос та анархію. Директорія обкарнала панів та куркулів земельним законом на користь бідніших, а бідніші у відповідь зустрічали хлібом-сіллю більшовиків. ВІН зберіг загони отаманів, ЙОГО надію і опору під час протигетьманського повстання – тепер отамани уникали фронту або піднімали більшовицькі заколоти у тилу, як отаман Зелений у Трипіллі. Фронт тримався на штатних частинах, що залишилися у спадок від Скоропадського – запорожцях, сірожупанниках, чорноморцях та залишках гетьманських корпусів.
Уряд об’явив мобілізацію, але до війська ніхто не йшов – війни проголошено не було. Коли навіть ЙОГО вразили звіти командирів з фронту, ВІН особисто ходив разом з отаманами Осецьким та Грековим до Винниченка. ВІН намагався переконати голову уряду в необхідності об’явлення війни. Відповідь ЙОГО убила. Не поворушивши вухом, «товариш Володя» заявив: «Як треба воювати – то воюйте собі».
Ця людина так і не збагнула, що війна потребує мобілізації сил усієї держави! Війну об’явили лише 16 січня. Чернігів, Харків і Суми були вже втрачені.
Об’явити війну – не штука, а як зібрати до війська громадян, яких щойно підняли на повстання під гаслами не ходити до війська? Директорія видала закон, яким обіцяла сім десятин землі кожному, хто піде воювати – але після війни. Сільська голота не поворушилася – більшовики їй обіцяли землю зразу ж і задурно.
Що ВІН міг зробити у такій ситуації? Тільки свідомо брехати своїм підлеглим про допомогу Антанти, аби уникнути паніки та заколотів. Так само, як перед тим гетьманська адміністрація, ВІН розповідав буцімто до кінця добігають переговори з французами і «Країни згоди» от-от прийдуть до Києва з танками, літаками та фіолетовим випромінюванням. Це була чистенька брехня – генерал Греков щойно повернувся з Одеси і доповів, що французів там до прикрого мало. Франція відкидала можливість будь-яких переговорів з Директорією і наголошувала на непохитності угоди з царською Росією, від імені якої виступала нині Добровольча армія Денікіна. Греков нагадував їм про переговори з представниками гетьмана. Французи у

читати