Завантажити

сказати – «прийди і візьми». Ще легше було наказати козакам перебити представників центральної влади. А що далі? В самому тільки Запорізькому корпусі бунт проти Києва означав безумовне розформування Гайдамацького полку і ретельну чистку в лавах полку імені Дорошенка – найсильніших підрозділах Старої Запорізької дивізії. Опір центральній владі у всі часи називався бунтом. Як поставляться до цього інші частини українського війська? Якого висновку дійдуть Січові стрільці? Що подумають у Сірій, Синьожупанній та Залізничній дивізіях? Як відреагують на бунт запорожців групи Гулого та Оскілка?
Микола Міхновський казав, що три тисячі добровольців прибудуть до полків за тиждень. Та тиждень ще треба було якось протриматися. В тому, що Директорія виваляє запорожців у лайні і кине проти них війська, Командувач не сумнівався. Він пригадував кожне слово з розповіді сотника Горача про зустріч з генералом Рогозою. Типи, які брали гроші у більшовиків для повалення української влади, перед кров’ю своїх громадян не зупиняться. Запорожцям доведеться зійтися в бою із Січовими стрільцями та сірожупанниками і розчавити їх… В умовах бунту загонів отаманів Зеленого та Ангела в українському тилу. Біля Полтави готувалися до нових атак більшовики. То-то радощів буде у Москві від новини про розбрат в українському війську!
Лишалося одне – скоритися подіям, стати перед судом і довести всю недолугість звинувачень Директорії. Це був дуже ризикований план. Та чи мав командувач вибір?
– Матка Бозска! Та ви тільки подивіться! Наші козаки піднялися в атаку.
Відсунуто стільці, карти та книжки полетіли на підлогу. Старшини прилинули до вікон.
– Чорні Шлики! Я знав, що Римський-Корсаков не мовчатиме! А це хто?
– Білі верхи на кубанках. Мазепинці! Ваші хлопці, пане сотнику.
– Сматрітє, я віжу сотнікав Авраменка і Горача.
Розстрільні наближалися чітко зімкнутими впорядкованими ланками. Палили в повітря. Щось злостиво кричали гайдамакам. За спиною розчинилися двері. Старшини озирнулися. Осавули командувача негайно встали стіною між командувачем і кремезним чоловіком у кожусі та шапці з червоним шликом.
– Болбочан! Годі дуркувати! – сотник Волох намагався говорити суворо, але не міг приховати тремтіння в голосі. – Зупини своїх горлорізів!
Старшини булави приєдналися до осавулів.
– Через труп наш пройдеш, пся крєв! – рикнув військовий старшина Гейденрайх.
– Через труп? Та це зараз. Мені як – самому впоратися чи хлопців покликати?
Волох вихопив маузер. Старшини притиснулися одне до одного.
– Ходи клич, паскудо, – глузливо кинув полковник Сільванський. – Постріляй нас тут. А потім мої хлопці дадуть раду вам. Вони уміють.
– Прєдставляю тібя в лапах значкавова Д’яченка, – зареготав полковник Парфенів. – Чьорнашличнікі за мєньшеє шкуру спускают. Інтірєсна, што ані прідумают для тібя?
Маузер в руці Волоха трясся так, немов вагон летів по горбах. Блідий ватажок гайдамаків свердлив їх скаженим поглядом, сповненими безсилої люті загнаного в кут пацюка. Його шал розбивався об холодний спокій старшин.
– Падлюки! Наволоч! Гаразд, ваша взяла! – Волох заверещав істерично, мов баба на базарі. – Але і я, хай йому чорт, не відступлюся. Зараз я піду до своїх хлопців і скомандую «Вогонь». Хочете бійки – буде вам бійка! А завтра всі газети Києва напишуть, як зрадники-запорожці влаштували розправу над героями-гайдамаками, і почнеться нова війна – між військом УНР і Запорізьким корпусом. Хочеш ти цього, Болбочан? Хочеш?
От воно що. Той, хто там, у Києві, віддавав накази Волоху, крові не боявся – йому була потрібна бійка з гайдамаками. Пояснювати можна що завгодно, але кров своїх…
Від цього не відмиєшся.
У свідомості пролетіли картини, одна жахливіша за іншу. Перебити гайдамаків. Битися з Січовими стрільцями. Винищити сірожупанників. Змусити до покори групу Гулого. Кидати у бій неспрацьоване і невпоряджене хліборобське поповнення. Відбити навалу більшовиків. І що у підсумку?
Або…
Командувач пройшов крізь групу своїх старшин і став перед Волохом. Це виглядало смішно. Вони обидва були невисокі на зріст. Інтелігентний чепурун проти крем’язня з мавпячою фігурою і квадратним обличчям. Болбочан у френчі та золотих погонах – Волох у кожусі та шапці зі шликом. Один з них зберігав спокій навіть під цівкою пістолета, а обвішаний зброєю інший – тремтів і бився в істериці.
– Ну то що ж ви? – ревів Волох. – Ходіть до вікон. Подивіться, як запорожці-мазепинці і запорожці-чорношличники почнуть різати запорожців-гайдамаків. Воно ж того варте, хіба не так?!
Командувач зробив крок.
– Пішов геть, слимак.
Волох відсахнувся. Командувач пройшов до виходу. Осавул хутко накинув йому на плечі шинель.
Протистояння було в розпалі. Бліді гайдамаки збилися в купу біля вагонів і ошкірилися багнетами. Мазепинці і чорношличники сунули звідусіль. Гриміла відбірна лайка. Чорношличники вимагали, аби гайдамаки пустили їх до вагону командувача, а ті у відповідь лаяли тих буржуями та панськими запроданцями.

читати