Електронна бібліотека/Проза
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
- Поетичні новиниМикола Істин
- Настя малює не квіткуПавло Кущ
- БубликПавло Кущ
- Серцем-садом...Микола Істин
- коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
- Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
- Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
- Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
- Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
- Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
- Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
Скажи, що це не на один раз, – вона повернула обличчя до нього. В її оці він побачив сльозу. – Що це не так – погратися й покинути. Що я – не приз.
Він любляче посміхнувся і ніжно поцілував її оголене плече.
– Звісно, це не просто так. Нікуди я від тебе не втечу. Сидітиму, аж поки сама не проженеш.
– Чому?
– Хіба це складно? Я люблю тебе.
Вона сховала обличчя у складках ковдри.
– Скажи це ще раз.
– Я люблю тебе.
– Ще!
Він посміхнувся.
– Люблю-люблю-люблю-люблю-люблю.
Вона перекинулася на спину обличчям до нього. Торкнулася щоки.
– Кажи мені це завжди. Зрозумів? Постійно мені про це нагадуй. Я так хочу.
* * *
Архипич розкусив його вже наступного дня.
Життя враз змінилося. Старшини кепкували з його задоволеної пики, дівчата-машиністки грайливо переморгувалися в його присутності, і навіть отаман булави дивізії під час наради у відповідь на ремство щодо зажуреного настрою старшин відповів: «У сотника Горача оно навчайтеся, як з нудьгою боротися».
Чорні Шлики передавали Тетяні привіти за кожної зустрічі. Дядько Охрім, здобувши прочухана, буркнув у відповідь: «Командир-п’яниця кращий за командира-залицяльника». Про підлеглих – годі й згадувати. У той самий день коли розвідницька чота перед ним страшенно провинилася, Артем знайшов на столі розкішний букет, складений частково з ялинкових гілок, а частково – із сушених квітів.
Але все це були дрібниці. Старшини проміж себе завжди кепкували з тих, кому раптом пощастило у карти, по службі чи у коханні – завдяки цьому молоді хлопці на війні твердо тримали свій глузд від завертання на розум. Артем на це майже не звертав уваги. Він жив одним. Серед щоденних клопотів з постачанням команди та звітами про рейди в тил противника він із нетерпінням чекав на вечір, аби знову побачити її.
Обстановка на фронті сприяла – він нікуди не виїздив. Розвідники раз до разу приносили вісті, що більшовики виснажені та втомлені, скажено потребують поповнення і що командування більшовицької дивізії відверто саботує накази про наступ – червоні не хотіли підніматися в бій «протів запарог».
Сталося нечуване – Артем відправив на завдання свого заступника.
Тетяну він зустрічав біля булави. Вони долали пішки десятки кілометрів, балакали про те, про се. У темних закутках він схилявся і ловив її губи. Інколи випадала нагода побути самим-удвох у когось на помешканні. Тоді зранку він проводив її до самої служби.
Веселий і безтурботний, Артем забіг до вокзалу, аби узгодити порядок прийому своїх розвідників. Задоволений, він крокував до паркану, де прив’язав коня. Вусатий чоловік у селянський киреї впав йому в очі краєчком і був би зразу забувся – але пам'ять заголосила, мов баба на пожежі. Артем озирнувся. Він не міг помилитися: в компанії кількох чоловіків явно селянської зовнішності похитуючись крокував…
– Пане Міхновський? Це ви? – Артем сам завважив настільки здивованим звучав його голос.
Лідер хліборобів повернувся до нього:
– Сотник? Сам Бог вас нам посилає. Мені треба вашого командувача. Негайно!
Микола Міхновський спалий з тіла та спітнілий, вмостився на стілець біля самих дверей. Отаману Болбочану доводилося гукати через весь кабінет, але від пропозиції сісти за стіл лідер хліборобів відмовився категорично.
– Вам не можна наближатися до мене. Ця подорож вже обійшлася мені надто дорого. Ми сподівалися потрапити до вас у Полтаві, але застали тільки вихід ваших останніх загонів. Довелося добиратися в колоні біженців. Я підхопив тиф.
Міхновський заплющив очі і якийсь час сидів нерухомо, немов збирався з думками. Його лихоманило.
– Пане Миколо, може вам краще відпочити? – спитав Болбочан. – Поговоримо пізніше.
– Ні, зараз. Навідпочивалися вже, – категорично заперечив Міхновський. – Справу, з якою я до вас приїхав відкладати не можна. Пане отамане, ви щодня бачите, як ваші хлопчаки гинуть під кулями та багнетами. Ви чудово розумієте причину цього. Владу в Україні захопили бовдури і паралітики. За неповний місяць вони поруйнували геть усе те, що гетьман створював майже рік. Влади на місцях нема. Країна нездатна провести мобілізацію та забезпечити військо. Нас трощить безжальний ворог. Країна гине. Вже очевидно – державу не можна побудувати із соціалістами. Слово мусить сказати військо.
Болбочан слухав вельми уважно. Коли лідер хліборобів закінчив, командувач стиснув рукою коротку борідку і помружив лоба. З-за дверей долинув грюкіт козацьких чобіт і різкі слова команди. Болбочан поклав на стіл долоню.
– Я нічим не можу вам заперечити, Миколо Івановичу, – командувач казав спокійно, навіть байдуже. – Я чудово знаю ціну нашій нинішній владі. На жаль – іншої влади я не маю. Не можу зараз я сказати ніякого слова. Мої частини знесилені боями. В окремих полках у мене лишилося по двісті багнетів. Військо потребує передишки. Я не маю, ким поповнювати частини, кадри, які шле Директорія – негідні. Потрібно місяць ганяти їх в казармах під кийком лютого підстаршини, перш ніж
Останні події
- 30.10.2024|14:38У просторі ПЕН відбудеться зустріч із письменницею Оксаною Мороз у межах Кіноклубу Docudays UA
- 30.10.2024|13:4410 причин відвідати Фестиваль “Земля Поетів” у Львові 9-10 листопада
- 28.10.2024|13:51Оголошено довгі списки Книги року ВВС-2024
- 25.10.2024|09:29Книгарня біля Софіївського парку: "Книгарня "Є" відкрила магазин в Умані
- 19.10.2024|09:56Названі лавреати Міжнародного літературного конкурсу прози рукописів «Крилатий Лев»
- 17.10.2024|12:48У видавництві “Чорні вівці” розпочався передпродаж підліткового зимового фентезі “Різдвяний експрес” Карін Ерландссон
- 17.10.2024|11:55Розпочався конкурс на здобуття премії Drahomán Prize за 2024 рік
- 17.10.2024|11:33Що читає Україна?: аналітика по областям
- 17.10.2024|11:27«Liber 24»: як Україна вперше взяла участь у книжковому ярмарку в Барселон
- 11.10.2024|18:46Киян запрошують обміняти російськомовні книжки на українські по “шокуючій знижці”