Завантажити

Дорогою робити проміжні пункти оборони і стримувати червоних. Наказано виснажувати їхні сили і завдавати втрат. Службово відсьогодні ми підпорядковані Катеринославському кошу отамана Гулого.
– Ми – це хто? – спитав Волох.
– Богданівський, Гайдамацький і 48-й полки. Нинішній склад Старої Запорізької дивізії.
Волох покривився, мов від тухлої риби.
– Ні, не хочу я підпорядковуватися Андрійку Гулому. Ти ж знаєш Андрійка? Він – злюка, старих героїв боротьби за Україну взагалі не шанує. Ні, не хочу. Відступати треба на Полтаву.
У Загродського від такої заявки ледь язик до щоки не присох.
– Як це так – не хочу? А наказ?
– Чий наказ? Болбочана? Панка-офіцерика? Біжи-виконуй. А ми, гайдамаки, не для того гетьмана скидали, аби тепер для паничів по кістки скакати. Ми відступатимемо на Полтаву – і край.
Загродський відчув неухильне бажання розрядити в цього нахабу револьвер. Він уже жалів, що не дав отаману булави дивізії викликати комендантську чоту і відправити Волоха на гауптвахту.
– Сотник Волох! Нагадую вам, що ви старшина українського війська, – Загродський зібрав у кулак усю рішучість і чеканив слова. – Виконувати накази – наш службовий обов’язок. В разі порушення військової присяги ви будете вважатися об’явленим поза законом.
– А хто тут збирається присягу порушувати? От ти, Сашко, збираєшся? – Волох тішився, немов нахабний учень перед молодив учителем. – Присяга – то святе. Тільки дає її кожен по-своєму. Хто перед строєм під прапором. А хтось – коли воював плече до плеча із САМИМ. От дивися, – Волох водив пальцем по стертій фотокартці: – Оце – Олекса Линевський. Це – Петро Сикорський. Це – Удовиченко. Це – я. Тут – полковник Афанасьєв. А тут? Впізнаєш?
Загродський промовчав. Це видовжене вилицювате обличчя та пекучий погляд він знав дуже добре.
– На Полтаву іти треба, Сашко, – змовницьки промовив Волох. – От повір мені. Треба – на Полтаву.
– А як же фронт? Як же Богданівці? Як же 48-й полк? – від хвилювання голос Загродського тремтів. – Їх що, забрати з собою? Відкрити фронт? Пустити більшовиків у фланг Гулому?
– Не пускай, – Волох замахав руками. – Полки залиш тут – хай собі обороняють дорогу. А сам зі штабом іди з нами на Полтаву. Сашко, ти ж знаєш, у гайдамаків порука кругова. Скажемо – були відрізані від головних сил. Хто докаже, що не так було?
– Богданівці заморені. 48-й полк – неспрацьований і не обтертий в боях. Вони не стримають більшовиків. Ленінці візьмуть Павлоград. Дійдуть до Катеринослава.
– Нам же краще, – холодно зауважив Волох.
– Чим?
Командир гайдамаків поблажливо посміхнувся. З вікна доносився грюкіт чобіт і різкі команди старшин – там йшли заняття. Волох кинув до рота льодяник.
– Сашко, а скажи мені, чому групою Болбочан командує? – командир гайдамаків зазирнув в очі Загродському. – Я пригадую, що починали ви однаково – командували полками у бригаді Прісовського. І що тепер? На групі – Болбочан. На корпусі – його мазунчик Сильванський. На отаманах булав – лях Гейденрайх і москаль Парфенів. Сашко, де командир славного Дорошенківського полку? – Волох грайливо підморгував і добродушно продовжував. – А командир дорошенківців дивізією командує, тобто дорівняний до болбочанових підлабузників. Чому так? Сашко, ну скажи! Чому ти виконуєш накази Болбочана, а не він – твої?
До розгубленості додалося відчуття глибокої образи. Загродський процідив крізь зуби:
– Ми в армії. Кому ким командувати – не мені вирішувати. Кожному цвіркунові – свій запічок.
– Неправильна відповідь, – Волох увесь світився співчуттям. – Ой, Сашку-Сашку, наївний ти хлопець. Командує Болбочан тому, що саме до нього звернулися партійці з Директорії, ще до повстання. А чому звернулися? Бо відомий був Болбочан після походу на Крим. А чого саме він тим походом командував? А тому що і Прісовський, і Натієв – обидва генералики царські, скрізь своїх висували. Хто вороном назвався – по-воронячому й кряче. Але всьому приходить край. Болбочан – не вічний. САМ на нього злий ще після Києва. Пам’ятаєш ту нараду у Гнатівці, коли створювався Запорізький загін? Як тоді Болбочан давав чортів майбутньому Головному Отаманові? Гадаєш, САМ забув про це?
Волох казав усе впевненіше. В його очах запалали лихі бісики, і Загродський відчув, що слова командира гайдамаків захопили його з головою.
– Ні, САМОГО я знаю. Він нічого не забуває, – Волох захоплено постукав кийком по столу. – І час зараз для повалення Болбочана – найсприятливіший. Болбочан слабкий. Він протринькав все, що тільки міг. Більшовики розкидали його полки, мов скирту сіна. Болбочана приберуть. Коли це станеться – позвільняється ду-у-уже багато посад. Хто тоді стане командувачем групи? Полковник Загродський? Отаман Загродський? А, Сашко?
Військовий старшина Загродський заціпенів. Слова Волоха впали на родючий ґрунт – командувач Старої Запорізької дивізії й справді вважав себе несправедливо обійденим. На полк він потрапив зі штабс-капітанів. Він ніколи не закінчував військового училища. Генерал

читати