Завантажити

інтонацій це відчуваю. Не вмієте ви брехати, пане сотнику. Ідете на якесь складне завдання?
Артем зітхнув. Брехати він і справді не хотів.
– Три наших курені після бою під Люботином знаходяться в оточенні. Булава корпусу наказала знайти і організувати їм вихід. Справлюся. Не язиків під більшовицькими штабами брати.
– Зрозуміло, – Тетяна спробувала казати якомога спокійніше.
Неприємна пауза тривала більше хвилини.
– Артеме слухай, – по голосу Тетяни було чути, що для неї це дуже важливо. – Ти ж гарно стріляєш? Навчи мене.
Прохання розвідника дещо спантеличило. Дівчина не просила нічого неприродного – вона, як і він, знаходилася на війні, де зброя могла знадобитися щомиті. Але. Не думав він що доведеться учити її стріляти.
Артем витягнув з кобури пістолет.
– Дивися. Це револьвер системи «Наган». Зброя дуже надійна. Стріляєш одною рукою. Другу можна не застосовувати. В разі осічки – просто ще раз натискаєш на спуск. Тепер його розрядимо.
– А не вистрелить? – Тетяна зразу ж поклала палець на спусковий гачок.
– Це зайве, – Артем переставив її палець на захисну скобу. – Отак тримай, допоки не зберешся стріляти. І не бійся, навіть якщо урониш – він не вистрелить. Бойок не наблизиться до набою, поки не натиснуто спуск. Це дуже надійна зброя.
Артем розтлумачив дівчині, як виймати шомпол і викидати набої з барабану. У польовій сумці кілька стріляних гільз він мав постійно – ними Тетяна під його наглядом кілька разів зарядила і розрядила револьвер. Потім розібрала револьвер для чистки і зібрала знову.
– Стріляти можна з двох положень, – Артем пояснював їй премудрості стрілецької справи. – Зі зведеного курка стріляєш, якщо перед пострілом відводиш курок назад. Чуєш, клацнуло? Значить можна. Так стріляти простіше, але не завжди матимеш час для взведення. Тому тренуйся краще стріляти з самозводу. Дивися, натискаєш гачок, курок відводиться назад, а потім постріл. Так складніше, але навчитися треба. Тренуйся. Клацай розрядженим наганом. Натиск має бути м’який, аби не збити приціл. Отак. Вибираєш хід курка, а потім постріл.
Під його наглядом Тетяна зарядила револьвер бойовими набоями. Артем зняв з поясу кобуру, вклав наган і сунув її Тетяні.
– Тримай. Тренуйся. Ну й взагалі…
– А ти?
– Впораюся, – відповів Артем і задиркувато підморгнув. – Парабелумом обійдуся.
Тетяна взяла кобуру.
– Сім набоїв у барабані, ще дев’ять – у гаманці кобури, – зауважив Артем. – Вистачить. Гільзи я тобі лишаю також. І ще. Таню, це – бойова зброя. Нею не граються і не погрожують – нею вбивають. Моя тобі добра порада – не діставай пістолет, якщо не збираєшся його застосовувати. Але якщо дістала – стріляй без жалю.
Вона запитливо поглянула на нього. Він кивнув.
– Вбивай. Вбивай, бо якщо не вб’єш ти – вб’ють тебе. Це війна, Таню.
Вона опустила очі.
– І ще. Револьвер завжди тримай зарядженим, – Артем казав дуже серйозно. – У нас зараз життя таке, що будь-коли може знадобитися зброя.
Тетяна підняла погляд і пронизливо поглянула на нього.
– Артеме, скажи мені чесно. Тоді. В Києві. Після театру. Пам’ятаєш? Ти те всерйоз хотів зробити? Ну…
– Всерйоз, – Артем казав твердо і переконливо. – Цілковито всерйоз і ні про що не шкодую. Але ми ж тепер друзі, хіба не так?
– Друзі, – відповіла вона задумливо. – Тільки знаєш? Закутуй башлик щільніше. А то шаблі-шаблями, а застуду ловити не треба. Добре?
– Слухаюся! – Артем скочив на ноги, витягнувся «струнко» і клацнув підборами. – А фельдшериці вашій я прочухана видам, за те що стрілецькими вправами нехтує. Постріляєш з комендантською сотнею – трохи руку наб’єш.
Вона підвелася. Поглянула. В її очах стояло питання. Артем не міг не відповісти, і розум відступив. Почуття і бажання. Він схилився до неї і зловив її губи своїми. Тепло і смак. Притягнув її та обійняв за плечі, вона повернулася, прилинула до нього і пристрасно відповіла на поцілунок. Пересторога злетіла, мов примара. Відчув, як в його руках вона ставала все більше ніжною й податливою. Очі заволокло, мов туманом.
Різкий поштовх руками. Дівчина відсахнулася і схопилася за серце. Важко дихаючи, вона зміряла його диким поглядом і стрілою вилетіла зі складу. Кілька секунд Артем відчував розпач, а потім задоволено посміхнувся. Що сталося – те сталося.
Прямуючи коридорами, він не втримався і став насвистувати мелодію з оперетки «Сільва». Вийшов у стайню. Мелодія обірвалася. Біля коней його з нетерпінням чекав набундючений хорунжий Чаленко.
– Пане сотнику? Ну то як?
– Чорт с тобою! Візьму.


* * *

Сніг торкався обличчя, танув і стікав товстими краплями на шию. Але Віктор Андрієвський не звертав на те уваги. Після щойно побаченого та пережитого на зборах акціонерів газети «Полтавська громада» йому навіть лаятися не хотілося. Тільки стояти та підставляти обличчя снігові.
На ґанок вибіг лідер полтавських соціал-демократів Михайло Токаревський.
– Товаришу Андрієвський, ну хіба можна бути таким впертим? Давайте домовлятися.

читати