Завантажити

змінилися. Людей побільшало. З’явилися старшини у бинтах та з бурими плямами на шинелях. У голосах дзвенів відчай.
– Більшовики обійшли наші позиції в районі Богодухова. Три курені Республіканського полку фактично вже в оточенні. Люботин під загрозою.
– Булава корпусу?
– Корпус дає добро на відвід військ з Люботина. На прикриття будуть висунуті Богунський полк і дивізіон Чорних Шликів.
– А Січові стрільці?
– Не прибули.
Вона зібрала свій клумачок, коли у кімнату, мов буря, увірвався Ясько.
– Панночко, ну де ж, лихий його дери, вас носить? Я обшукався весь! Збирайтеся швидше. Прийшов наказ про евакуацію.
– Ярославе, я тобі дуже вдячна, але далі з вами я не поїду, – Тетяна говорила твердо і рішуче. Для себе вона уже все вирішила. – Я поступила на службу до шпиталю дивізії.
Ясько здивовано кліпав очима. Він явно шукав слова для заперечення, але видушити з себе зміг лише одне:
– А що я скажу пану сотнику?


* * *

Засідання уряду закінчилося тим чим і завжди – істерикою. Міністри-соціалісти знову не дійшли згоди і дуже занервувалися через звіти з волостей. Селяни не бажали сплачувати податків та іти до війська – мовляв, не для того гетьмана валили. Їхня несвідомість дуже засмучувала Директорію.
– Мені набридло все це! Я подам у відставку, вийду з уряду, і керуйте тут всі, як хочете! – роздратовано верещав «товариш Володя» Винниченко.
– Я застрелю зараз когось… або сам застрелюсь! – вторив йому Федір Швець.
Микола Порш тримався краще.
– Проблем, звісно, не бракує, – казав він примирливо. – Але Україна мусить бути або соціалістичною, або ніякою.
Зазвичай на цих засіданнях ВІН сидів з відстороненим виглядом і говорив тільки коли ЙОМУ справді було щось потрібно, або ЙОГО про щось питали. Настрій був чудовий, хоча на засіданні ЙОМУ влаштували добрячого прочухана. Коновалець видав другий наказ про заборону антиурядової агітації, особливо у військових частинах. І не тільки видав – а ще й узявся його виконувати. І зразу ж під косу потрапили ті, хто проти Директорії агітував найактивніше – більшовики. Січові стрільці розігнали кілька мітингів та увірвалися до головного більшовицького кубла – Київського бюро профспілок. Червінчики миттю побігли плакатися до «товариша Володі», як вже охрестили Винниченка на вулицях. А «товариш Володя» разом з Поршем і Чеховським влаштував істерику уже ЙОМУ. Вимагали ні багато, ні мало, як усунення Коновальця з командування Січовими стрільцями.
Блазні! Лантухи! Як можна усунути Коновальця, якщо командувачем його призначила не Директорія, а рада Січових стрільців?!
ВІН спробував розтлумачити цим учителям, журналістам та семінаристам, що не можна допускати поширення більшовизму, бо інакше незабаром доведеться самим виконувати накази червоного совдепу. Але «товариш Володя» чув тільки себе. Немов папуга, він співав одної й тої самої – демократія та демократія. Українські соціал-демократи обіцяли червоній Москві легалізацію більшовиків – і край. ВІН заперечив, що легалізація і антидержавна діяльність – то принципово різні речі, наводив приклади волостей, де більшовизм знаходився під жорстким контролем і необережно згадав про Болбочана. Краще б ВІН цього не робив.
Всі три соціалісти заспівали, мов спрацьований хор:
– Реакціонер! Панок! Генералішка-денікінець! Вбив авторитет Директорії на Лівобережжі! Довів до більшовицького повстання! Негайно усунути Болбочана з командування Лівобережною групою!
Ці люди явно заходилися звести ЙОГО з глузду. Як можна усунути командувача найбільш чисельного військового контингенту в Україні? Болбочана буде усунуто, але не зараз. Робити це треба обережно та за сприятливих обставин, але хіба можна пояснити все це кабінетним інтелігентам?
Щодо цих демократів ВІН ніколи не тішив себе ілюзіями – добре пам’ятав, як «товариш Володя» вже раз докерувався до більшовицької навали. Ніяких уроків з минулорічної історії він так і не виніс. Це означало, що і Винниченко, і вся його банда соціалістів була явищем тимчасовим – за якийсь час народ зажадає припинення гармидеру і встановлення сильної руки. Це мав бути ЙОГО зоряний час. Але зараз «товариш Володя» був ЙОМУ потрібний, позаяк саме він укладав угоди зі своїми друзяками-більшовиками і саме йому випадало утрясати з червоними всі можливі негаразди.
У НЬОГО на столі лежав укладений 1 грудня у Фастові договір між Директорією УНР та Національною радою Західноукраїнської народної республіки. Насувалося об’єднання двох Україн в одну соборну державу. Чутки про це вже гуляли Києвом, але мало хто відав, що приймаючи до свого складу Галичину, Україна отримувала діючий фронт – проти поляків. Буржуазна Галичина тому й рвалася в обійми соціалістичного Києва, бо жадала допомоги проти польської навали. Максимум сил потребував захід проти поляків. Для цього треба було убезпечити себе зі сходу – від більшовицької Росії. Саме цим займався Винниченко.
Дивні діла твої, Господи! Найбільшим друзякою та адвокатом більшовиків була людина, яка спала

читати