Завантажити

з дружиною в опочивальні Скоропадського на гетьманських простирадлах під гетьманськими гербами!
Важко було переоцінити значення об’єднання двох Україн – готувалася до здійснення вікова мрія українського народу. А ще ВІН дуже сподівався на прихильність та підтримку галичан. Лідерові треба на когось опертися. Гетьман шукав опори в хліборобах та російському чиновництві. «Товариш Володя» силився опертися на ті самі класи, що й більшовики, – на сільську голоту. А ВІН бачив своє опертя в людях, для який національна свідомість була майже релігією. Це вам не хиткі наддніпрянці, котрі постійно бажали або гетьмана, або більшовиків. Галичани – не зрадять.
А для приборкання банд анархістів та лівих есерів на Слобожанщині, Полтавщині та Подніпров’ї з головою мало вистачити Болбочана.
Він покрутив у пальцях олівець та глибоко замислився. Нахабство червоних викликало захват. С ким би там зараз не бився Болбочан, рука Москви відчувалася чітко і ясно. ВІН впізнавав знайомий стиль. Це тільки «товариш Володя» всерйоз вважав, що загони анархістів – то «народ, що повстав проти деспотії Болбочана». На думку Винниченка, і повстання проти гетьмана – всі ці загони Зеленого та Данченка – утворилися самі собою, а не завдяки кооперативним спілкам, діяльність яких ВІН підготував ще на початку літа 18-го, як раз напередодні арешту ЙОГО сторожовими псами Скоропадського. Було очевидно – червоні працюють за тою самою схемою. Що ж? Їхня діяльність зараз ЙОМУ була навіть в нагоді, принаймні анархісти та есери гнобили полки Болбочана.
ВІН заплющив очі і знову згадав той ненависний день. Півморок, дещо розігнаний світлом гасової лампи. Старшини та отамани у різноманітних одностроях. І різкий, мов удар сокири, голос Болбочана: «Ви зі своїх власних, персональних дрібних мотивів стаєте на перешкоді такому чудовому об’єднанню!..» І очі. Очі генерала Прісовського. Очі Загродського, Удовиченка, Петріва, Волоха… Мерзота!.. Тварюка!.. Панок!
ВІН вирівняв дихання. Треба було зберігати спокій. Приступ люті минув так само швидко, як і почався. Лють – поганий порадник, ситуацію треба було оцінювати тверезо. ВІН умів чекати. Слушна мить сама повільно наближалася до НЬОГО.
Болбочан завалив ЙОГО звітами про те, що бої він веде проти російських більшовиків. Головна булава армії цим звітам не вірила і сміялася з них. А от ЙОМУ біло не до сміху. Болбочан замучив ЙОГО вимогами. Він бажав для себе зброї, поповнення, додаткових частин та старшин-гетьманців. Це означало, що користуючись нагодою Болбочан намагався зібрати навколо себе більшість українських військ. ВІН постійно знаходив нові й нові підтвердження тому, що Болбочан бачив себе новим Бонапартом і готував масштабний заколот. Спочатку зібрати біля себе максимум сил, потім розсадити у повітах своїх людей, а потім…
Та даремно Болбочан сподівався на успіх.


* * *

– Пане сотнику, ну що ж це робиться?
– Потім! Де Ясько?
– Ну от, знову «потім». Ви так завжди говорите, а я сиджу у булаві, мов курча під квочкою!
– Потім! Повернуся – поговоримо. Де Ясько?
– А потім ви знову мені скажете «потім». Я – старшина! Я вимагаю, аби ви взяли мене з собою на операцію!
– Пане хорунжий, не морочте мені голову. Де Ясько?
– Та ви ж самі його до Чорних Шликів послали з донесенням.
– А, трясця йому! Ну добре, поїдете зі мною. У дорозі побалакаємо.
Вічні проблеми з молоддю! Кожен раз, коли насувалося якесь смертельно небезпечне завдання, заслужені ветерани долучалися або без бажання, або вельми обачно – детально розпитували, хто ще іде та в чому полягає задача до найменших деталей. Що й не дивно – надто гарно знали вони, що таке приносити шапки та зброю від убитих товаришів. Інша справа – молодики. Від них на такі справи відбою не було. От і зараз хорунжий Чаленко не давав проходу Артемові.
Думати кортіло про інше. А доводилося вислухувати ниття юного старшини.
– Завжди у нас так! Тільки-но якесь складне завдання, так або ви ідете, або Архипич, або дядько Охрім. А я що, пасинок? За що ж мені весь час біля коней сидіти та зі значковим Шаблієм помітки на мапи наносити?
– Пане хорунжий, ви самі сходити хочете, замість мене? – Артем не приховував, що ця розмова йому неприємна.
– Ну чому зразу замість? Я разом з вами!
Біда з цим юнаком. До команди кінної розвідки гарячкуватого хорунжого Артем взяв передусім через шалений брак старшин – і Архипич, і дядько Охрім були підстаршинами на командирських посадах. Артем цінував старанність молодика та його прагнення до бою – але на це завдання брати не хотів.
І взагалі не хотів про це думати. В думках і мріях він тягнувся до зовсім іншої особи.
Біля будинку шпиталю Артем осадив коня. Перекинув ногу по-козацьки – спереду, скочив на землю, передав хорунжому повід.
– Я все зрозумів. Повернуся – побалакаємо.
У коридорі совали санітари у халатах та жалібниці у фартушках. Дорогу перегородив широкий стіл, завалений паперами та історіями хвороб. За столом урочисто й гордовито сиділа міцна кирпата

читати