Завантажити

Кортіло чимось допомогти своєму війську. Боже! Якою наївною та іграшковою виглядала нині їхня попередня «боротьба за визволення України». Всі ці просвіти, партії та інтелігентські збори існували і впливали на свідомість громадян тільки й виключно через гармидер всередині імперії та через те, що ніхто всерйоз не затикав їм рота. То була не боротьба, а лише імітація боротьби.
Справжня боротьба за Вільну Україну точилася тут і зараз, у частинах та підрозділах українського війська. Саме ці молоді старшини та козаки справді виборювали волю для країни і жертвували за неї найдорожчим, що мали – життям. Від кожного підлітка-кур’єра та літного козака-грубника тут і зараз користі було більше, ніж від високоосвіченого університетського балакуна на мітингу. Вона взула чобітки. Накрутила хустину та вдягнула пальто. Яська не було – певно, десь побіг по справах служби. То й добре.
Проминувши вартових, дівчина вийшла на вулицю. Морозне повітря освіжило легені. Від побаченого вона витріщила очі.
І двір, і всю вулицю біля будинку булави дивізії заполонило нестримне людське море, яке наказувало, галасувало, сміялося та сварилося. Козаки у шинелях та кубанках, старшини в кашкетах-гетьманках, сестри-жалібниці у фартушках, військові чиновники зі шкіряними теками під пахвами – все це роїлося навколо Тетяни. Дорогу їй перетнула колона козаків з гвинтівками при багнетах. Кілька бійців перетягували ящики. Козаки-кіннотники в шапках зі шликами напували коней. Гармаші ремонтували лафет.
А поруч на залізниці ревіли паротяги, скавчали букси, скрипіли двері теплушок. На перонах перетягували мішки та ящики, катали візки, садили і висаджували козаків. Тетяні стало ніяково. Всі ці люди виконували якісь свої обов’язки, але працювали на одну й ту саму мету – боронили свою молоду державу від жорстокого та безжального ворога. Вони були при справі. А вона? Ким була вона тої миті? Біженкою?
– Ой лишенько! – почула Тетяна ззаду. – Та чого ж ви такі важкі?
Невисока кирпата дівчина у медичному фартушку та хустині з червоним хрестом не змогла втримати пораненого козака з перев’язаною головою. Мить – і Тетяна була біля неї.
– Давай я допоможу. Я сильна.
Та не відмовила – була дуже втомлена. Удвох вони перетягли з вагону біля десятка поранених і передали сивим дядькам-санітарам з тутешнього шпиталю. Потім перейшли в інший вагон. Дівчина-сестра підхопила сумку з бинтами.
– Дозволь мені допомогти, – попросила Тетяна. – Я умію. Я в Німецьку війну була жалібницею в шпиталі.
– Ходімо.
За перев’язкою поранених їх застала сувора жінка у шинелі, накинутій поверх медичного вбрання.
– Ти хто така? Звідки взялася тут? Що, біженка?
– Я… Я… – Тетяна раптом зрозуміла, що не знає, як пояснити своє тут перебування. – Я до штабу приїхала з сотником Горачем.
– З Артемом? Знаю такого, – жінка помітно повеселішала. – Усі дівчата тут по ньому пересохли. А тут ти що робиш?
– Я хотіла допомогти, – Тетяна силилася приховати почуття ніяковості.
– Хочеш допомогти – допомагай, – буркнула жінка. – Не відмовлюся. Мені й так людей бракує.
– Давайте, панночко, – мовила кирпата дівчина. – Зараз закінчимо і підемо обідати.
Від згадки про їжу серед крові, гною та брудних бинтів Тетяну ледь не знудило. Але втрималася. Важка робота на свіжому повітрі добряче провітрювала голову та відволікала від прикрих згадок.
За обідом до неї підсів щуплий старшина у пенсне:
– Панночко, хвилинку. Ви збираєтеся поступати до нас на службу?
– Я би хотіла, – відповіла Тетяна.
– Чудненько, – старшина розкрив на столі блокнот та витягнув олівець. – Ваше ім’я, прізвище, національність, місце народження? Маєте освіту? Хто ви за професією?
Тетяна зітхнула. Прості питання змусили зібратися та згадати, хто ж вона така?
– Тетяна Журба. Українка. Місто Харків. Освіта – жіноча гімназія та пансіон. Власниця магазину.
Старшина здійняв на неї здивований погляд сірих очей.
– Ви дворянка?
– Міщанка. Із забезпеченої родини, – Тетяна замислено знизала плечима. – Але яке це зараз має значення?
Старшина замислився, зробив якісь записи і промовив цілком дружньо:
– Добре. Зараз не затримую – смачного вам. Після обіду дівчата покажуть вам у шпиталі ваше ліжко. Приймемо вас як сестру-волонтера. Наказ про ваше зачислення буде ввечері. А поки що можете перенести до казарми свої речі.
Старшина віддав честь і побіг у справах. Тетяна трохи відпочила, накрутила хустку та попрямувала до штабу. Вона ані на мить не сумнівалася у своєму рішенні. В компанії дівчат у шпиталі вона почувалася набагато комфортніше, ніж самотня у кімнаті штабу. Вона не хотіла, аби саме такою її зустрів Артем. Не хотіла бути утриманкою. До того ж… Вона не хотіла зустрічатися з Артемом. Їй було важко. Перш ніж про щось заговорити зі старшиною-запорожцем, вона несамовито бажала розібратися у собі сама. Умови шпиталю для цього пасували найкраще.
Вона пред’явила перепустку вартовому і пройшла по коридорах до своєї кімнати. Настрої відчутно

читати