Завантажити

виконувати. Хотілося благати… Та тільки що було цим хлопцям від його каяття?
У кращому разі – пошлють. У гіршому – здивовано поглянуть і спитають, як Ясько: «Хіба нас вже перемогли?»
Рука чітко вгору. Пальцями торкнувся скроні. Завмер по стійці «струнко» сам. Так само, як у давні часи, він – старшина та командир, складав шану воякам, які з готовністю йшли на смерть за свою батьківщину. А ті із подивом дивилися на невідомого старшину, який край дороги віддавав їм честь. Козаки салютували зброєю. Підстаршини козиряли. Колона промарширувала повз нього і зникла за хатами. У темряві.


* * *

Тетяна мусила прийти щохвилини. Артем з вулиці приніс дрова, кинув шапку на стіл та сів розпалювати грубу. Запалив гасову лампу. Скрипнули двері. Дівчина стрімко увійшла до кімнати і прямо в бекеші та башлику всілася за стіл. Кинула наган. Занурила обличчя у долоні.
– Щойно передали, – її голос тремтів, вона явно плакала дорогою. – Наші здали Київ. Більшовикам. Без бою.
Артем промовчав. Його дивувало хіба те, що сталося це лише зараз.
– Ти уявляєш? – вражено запитала знову його Тетяна. – Без бою! Сірожупанники, синьожупанники, Січові стрільці, повстанські отамани, і – без бою. І після цього вони цькують нашого командувача за здачу Харкова та Полтави?
– Не переймайся, – спробував заспокоїти її Артем. – Владнається усе згодом.
Вона поглянула так, що стало очевидно – заспокоювати її краще було не треба. Старшина слухав мовчки.
– Знаєш, чим я займалася сьогодні? – вона намагалася посміхатися, хоча в очах у неї стояло згарище. – Я допомагала наливайківцям обміняти у селян трофейне сукно на капусту та картоплю. Моя робота втрачає всілякий сенс. Від дня арешту командувача ми не отримали з булави ані копійки. Чим і кого я здатна забезпечити у таких умовах?
– Можу тебе обрадувати – те саме зараз у всіх полках. На корпусну касу Волох наклав лапу, мовляв – самі викручуйтеся.
Тетяна скривилася, мов від зубного болю.
– Хто і де тільки знайшов оте опудало?
Артем посміхнувся:
– Оте опудало, як висловилися ви, панно військовий урядовець, – герой боїв за Арсенал і особистий соратник самого Головного отамана. Хіба цього мало?
– Та ким би він не був! – скрикнула Тетяна. – Я в захваті від його попередніх заслуг, але командувати корпусом він негідний. Нащо мені його революційна ідейність? Мені потрібно фахівця!
Артем відкинувся на оббиту килимом стіну, сів напівлежачи і поглянув на Тетяну, мов хлопчик, який щойно зловив мамцю на брехні.
– Що я чую? Таню! Ти пропонуєш брати до війська старшин за фаховим рівнем та нехтувати їхньою відданістю українській революції?
– Звісно!
– Саме так робила гетьманська адміністрація.
Тетяна стушувалася. Вона повільно підвелася з-за столу і підійшла до вішалки. Повісила бекешу.
– До чого тут гетьманська адміністрація? – спитала вона. – Йдеться про здоровий глузд. Аби відбитися від ворога, потрібно армії. Аби армія воювала гарно – її треба гарно забезпечити. Для чіткого забезпечення війська потрібно дієвої місцевої влади, а не балакунів з комітетів бідніших. Що тут не так?
– Не так те, що саме за твоїми словами формував місцеві адміністрації вже згаданий гетьман Скоропадський, – відповів Артем.
Тетяна спалахнула:
– Ти з мене що, познущатися заходився? Про що ми говоримо? Про ідеологічні засади чи про життєздатність країни? Навіщо напередодні війни розхитувати владу на місцях?
– А ти не в курсі? В ім’я панування народної демократії.
– Кому знадобиться демократія, якщо ворог знищить країну? – Тетяна зарум’янилася від обурення.
– От і я кажу. До убезпечення безпеки держави – ніякої демократії. Ніяких соціалістичних забаганок! – Артем казав урочисто, немов промовляв з трибуни. – Повернути право приватної власності! Дати можливість розвиватися буржуазії. Розбудувати фінанси. Сформувати та впорядкувати військо. Треба буде – навіть не прискорювати впровадження української мови, аби фахівців залучити. І лише потім… Все правильно?
Вона задоволено кивнула. Він посміхнувся:
– А хіба гетьман Скоропадський діяв не так?
Тетяна сіла на стілець. Вона була розгублена і пригнічена. Дуже довго мовчала. Артем розумів – болісно було відчувати, наскільки ти помилявся, але ще гірше на власні очі бачити жахливі наслідки такої помилки. Вона поклала лікті на стіл і сховала у долонях обличчя.
– Боже, якою ж я була дурепою!
– Не лести собі, – буркнув Артем глузливо. – Дурепою вона була! Авжеж! Пару разів висловила невдоволення гетьманом та переворот у Харкові вона вітала – і все. А я? Я пішов на службу до цих потвор. Я брав участь у протигетьманському повстанні. Я роззброював службовців Скоропадського.
Вона здивовано поглянула на нього, а він глумливо підсумував:
– Якщо ти дурепа, тоді хто я?
На диво – це грубий жарт її оживив. Вона посміхнулася. Присіла біля нього, взяла руку, приклала собі до щоки.
– Що ж нам тепер робити? – спитала вона.
– Варіант перший. Проти більшовиків разом з

читати