Завантажити

Січових стрільців провів їх сходами на другий поверх та до залу нарад. Губерніальний комісар подякував за допомогу та увійшов у двері.
Донцов похмуро промовив:
– Треба зачекати. Чує моє серце – пішов наш комісар за вовною, а вийде стрижений. Ви читали листа Миколи Івановича?
– Читав. Усе гаразд, – Шемет наблизився до товариша по партії упритул і стишив голос. – Микола Іванович зустрічався з членами нашої партії на Полтавщині, Слобожанщини та Чернігівщині. Він задоволений. Наші однопартійці та їхні родини уже так наїлися свавіллям «бєднєйших», що вже зараз ладні масово піти до війська. Але вони жадають створення окремих, хліборобських частин, без соціалістів та їхніх агітаторів.
– І скільки ж людей вони здатні виставити?
– Більше двох десятків тисяч.
Донцов заціпенів. Поглянув на однопартійця і засяяв посмішкою:
– Так це вже щось зовсім інше! Це вже сила! Тепер можна з цими блазнями розмовляти на повний голос.
З конференц-зали почулися гучні голоси.

Інженер Сергій Тимошенко не був умілим та красномовним оратором. Та цього й не треба було. Враження від пережитого протягом останніх днів якось самі перетворювалися на слова і лилися з нього струмком. А розповісти він мав про що. У пам’яті спливали очі козаків, які заходили до будівлі вокзалу для відпочинку і валилися на підлогу від втоми. У вухах стояв стогін поранених у скривавлених бинтах, яких санітари тягли на ношах у вагони прямо під обстрілом. Тимошенко затуляв очі і бачив бліду дівчину-жалібницю, яка не впала, а наче пір’ячко осіла на рейки, коли її груди пересікла кулеметна черга. Шмати каміння, вирвані снарядами з будинків. Цивільні харків’яни, які в одну мить перетворилися на погорільців. Діти, що забилися у ями. І молодий старшина у кашкеті-гетьманці, який щось кричав йому в обличчя, після того як повалив на перон і тим врятував його від осколків німецьких снарядів.
– У Харкові тривають важкі бої, панове, – казав Тимошенко. – Більшовики і німці пруть вперед з великою перевагою в силах. Наші козаки виказують взірцеві приклади хоробрості та самовідданості. Але канчуком сокиру не переб’єш. Запорожцям несила битися водночас з більшовиками, німцями та анархістами. Панове – це війна. Нам треба боронити державу. Треба вводити режим військового стану. Треба припиняти на місцях дурну демократію. Треба перекинути на кордон максимум наших військ. І нарешті. Треба об’являти війну більшовикам, оскільки нам війну уже об’явлено.
Його не перебивали. Але й радості його вісті Директорії вочевидь не принесли. Володимир Винниченко, Федір Швець та Микола Порш поглядали кисло та недовірливо. Коли Тимошенко закінчив, голова Директорії погладив свою коротеньку борідку та спитав, немов хотів дізнатися окремі подробиці:
– Товаришу Тимошенко, а от скажіть нам. Ви самі їздили до Козачої Лопані? Ви бачили полонених більшовиків? Чи може, розмовляли з ними? Звідки ви знаєте, що Харків атакували саме більшовики?
Таке питання губерніального комісара Харківщини добряче здивувало. Він збентежено поглянув на присутніх.
– До моїх обов’язків не входить допит полонених. Вже повірте, в мене без того під ногами земля горіла. Про те, що на нас напали московські більшовики, я знаю від старшин Запорізької дивізії. Від командирів полків до командувача Лівобережною групою отамана Болбочана – всі говорять про це.
– Ось! – Винниченко задоволено потрусив у повітрі піднятим вказівним пальцем. – Від Болбочана! Від реакціонера, який розігнав ревком у Полтаві. Який заборонив у Харкові з’їзд селянських рад.
Інженер Тимошенко посміхнувся. Аж дивно, наскільки Директорія була не в курсі харківських подій. Певно, більшовики вже нажалилися.
– Так званий селянський з’їзд у Харкові заборонив не Болбочан, – мовив він. – Його заборонив я. Те, що ви називаєте селянським з’їздом, насправді виглядало як пара тисяч міщан, підкуплених більшовицьким ревком та поповнених кількома сотнями червоних агітаторів. Вони об’явили Раду робочих та солдатських депутатів єдиною владою на Харківщині. Довелося переконати їх в протилежному.
Винниченко скривився:
– А солдатський мітинг, розігнаний болбочанівцями?
– Мабуть, ви маєте на увазі бунт призовників? – зауважив Тимошенко. – Як же? Пам’ятаю. Ламали ятки торговців. Пограбували кілька магазинів. Я сам просив військового коменданта, аби він вгамував це дике вояцтво.
– А розігнані мітинги?
– Ті, що відкрили вогонь по запорожцях? Звісно, були розігнані. Що ж мені було – з ними за життя балакати?
Винниченко хмурнів все сильніше. Ставало помітно, що відповіді губерніального комісара його помітно дратували, але поки що він продовжував тримати себе у руках.
– Може, ви скажете, що і членів комітетів залізничників запорожці в буцегарні не кидали? – поцікавився він глузливо.
– Чому ж? Кидали, – відповів губерніальний комісар. – І я цей вчинок вважаю цілковито правильним. У Харкові кілька днів не працювали трамваї, телефони, фабрики, каналізація, телеграф. І це коли зі сходу вже наступали

читати