Завантажити

певного часу... — сказав Мейєндорф Вульфові, і той легко довгою чіпкою рукою підняв татарина й поставив на ноги, штовхнувши в спину, повів із кімнати.
— А Стефан, Стефан де? — кинувся слідом винороб. Місія, на яку покладали такі великі надії, провалилась. Щось було випущено з уваги, прорахувались... Може, посланці допустили помилку? А може, не слід було ризикувати життям людей, треба було зразу послати листа Агаси-ханові? А скільки б довелось чекати відповіді? І хто заручиться, що цей лист того ж дня не опинився б у Ізмаїлі? Спробуй вгадай, що краще. Ні, ні, місія офіцерів — єдиний вихід, знову й знову пробував знайти собі виправдання Мейєндорф. Адже не помилився він, пославши в Бендери, до паші, бригадира Катаржі на переговори про мирну здачу фортеці. Поїздка Катаржі закінчилась тоді успішно, паша прийняв усі умови і фортецю здав без єдиного пострілу. Буджацькі татари, розуміючи свою силу, від переговорів відмовились. Це ясно. Мабуть, не судилось налагодити з ними відносини миром та ладом, як казав перший його ад'ютант.
— Ваше превосходительство, я негайно виїжджаю до штабу армії, — сказав Осмолов.
— Ви, капітане? — ніби опам'ятавшись, спитав генерал. — Так, вам час їхати. Поспішіть доповісти, як провалився старий Мейєндорф. Ваше право. Не можу затримувати.
— Ви мене не зрозуміли, ваше превосходительство. Звичайно, я повинен доповісти. Але ж ви не знаєте, що саме я збираюсь повідомити командуючому. На мій погляд, це просто невдача. На війні і не таке буває. Хоч і гірко...
— Жалієте? Чого вже там! Не додивився старий — і край...
— Може, вам потрібна допомога? Дюк Рішельє — ви чули? — здобув Акерман, і його військо нині зможе перейти у ваше розпорядження під Ізмаїл.
— Я цього не просив і, сподіваюсь, не попрошу... Та ви ще й не командуючий. Генерал Міхельсон може інакше розпорядитись. Ось поки що все. Вас зараз проведуть. Гей, хто там є? Поручика прошу.
Нікітенко ввійшов зразу, вже заспокоївшись, готовий виконувати перший-ліпший наказ.
— Проведіть, голубчику, капітана, виділіть йому охорону. Краще — ваших драгунів.
— Не клопочіться, ваше превосходительство, зі мною є люди.
Мейєндорф сказав Нікітенкові:
— Проведіть капітана до виїзду з міста. І — Повертайтесь. Поїдете в степ, до татар.
— Я готовий! — стрепенувся Нікітенко. — Скільки людей дозволите взяти з собою, ваше превосходительство? Думаю, півсотні вистачить.
— З вами поїдуть ваш ординарець і товмач. Повезете листа, а на словах скажете, щоб негайно звільнили наших людей. Інакше... Умовте їх. Коней візьміть з собою кращих — на всякий випадок. Ідіть. Я листа підготую...
— Ваше превосходительство, дозвольте сказати. Я не здатний до такої місії... Краще б мені півсотні драгунів — і я знайшов би з татарами спільну мову. Мені б цього Махмуда схопити. Адже я його відпустив одного разу.
— Що ви сказали? — Мейєндорф глянув на спотворене лице поручика. — Що з вами?
— Приїжджав сюди. В Бендери. Казав, що на базар.
— Ви не помиляєтесь?
— Ні. Я сам його допитував і... відпустив.
— Відпустили? Ну, що ж... Та про це потім. А зараз ідіть. Ви не поїдете. Пошлемо когось іншого... Прощайте, капітане! — кивнув Осмолову.
Капітан, а слідом за ним і поручик, вийшли у двір, де їх чекали вже засідлані коні.
Виїхали на тиху вулицю, злегка припорошену першим м'яким сніжком.
— Як же це сталося, поручику? — спитав капітан, граючись маленьким з гарним руків'ям,нагаєм.
— Що маєте на увазі?
— Як це вам спало на думку пустити вивідувана? Капітан сидів у сідлі легко, вільно, ніби в гойдалці, усміхався своїм думкам, граціозний, свіжий, добродушний.
— Хто вам сказав, що це був вивідувач?
— Ви самі тільки що...
— Я казав це, розуміючи, що роблю припущення, а не стверджую. Зі мною був і штабс-капітан Котляревський, ад'ютант командуючого, він краще за мене розібрався...
— І сам попав до нього? Предивна історія, — відверто глузував Осмолов.
Глуха образа туманила розум. З молодих років він, Нікітенко, в армії, випив повну чашу принижень, перше ніж заслужив офіцерські погони. А цей молодик, тільки народившись, одержав чин офіцера, і капітанські погони здаються йому вже старими. А йому поручикові, синові бідних батьків, очевидно, ніколи не бачити погонів капітана. Зрештою, біс із ними, з погонами. Не в цьому щастя. Головне — бути людиною! Добре б утерти носа цьому вискочці. Та як слід. І поручик спокійно, майже байдуже, спитав:
— Давно в армії служите? Мабуть, без року тиждень? Осмолов з цікавістю подивився на вилицювате обвітрене обличчя Нікітенка:
— Ви вгадали. І все ж, якби довелось, я б подумав, перш ніж пускати сина Агаси-хана. А ось ви, хоч і довго в армії, а проґавили... і
— Коли б я зустрівся з вами деінде... Коли б не доручення провести вас... — Обличчя Нікітенка пересмикнула нервова гримаса, голос задзвенів: — Я б знав, як

читати