Завантажити

було обіцяно татарам ще до в'їзду в село.
І став читати, забувши, що сам просив про це Катаржі. Він читав повільно, щоб Стефан міг так само повільно й чітко перекладати.
Татари, які зібралися в домі, повторювали слово в слово і передавали далі, на вулицю, де, як і раніше, товпилися і старі, й молоді. Саме для них переважно й читалося наказ — хай про нього знає все село. Тоді, на думку російських послів, старшині доведеться — хоче він цього чи ні — прийняти їхні умови.
Закінчивши читати, Котляревський передав папір старшині:
— Візьми, ефенді! Це тобі й усім людям твого села — як пам'ять і охоронна грамота на час війни.
Почулися схвальні вигуки, шум той, наростаючи, покотився вулицею і завулками по всьому селу. Задоволено прислухалися до нього посли російського командування. Коли ж гомін нарешті вщух, Котляревський знову звернувся до господаря дому:
— А ще, ефенді, паша наш, велів передати тобі коня. Вибирай із заводних.
— Я виберу, батьку! — схопився Ураз, ледве встиг Стефан закінчити переклад.
— Ні, — пожадливо блиснув очима старий. — Я сам. У таких справах він нікому, навіть синові, не довіряв. Він зразу ж підвівся з паласу й вибіг на подвір'я, швидким оком окинув заводних, незасідланих, коней і спинився біля високого буланого жеребця. Потім повільно обійшов довкола, помацав бабки, оглянув зуби і, задоволене усміхаючись, спитав:
— Мій?
— Твій, ефенді!.. Наша тільки вуздечка. Пантюхо, зніми.
Ординарець, який щойно закінчив годувати коней, зняв уздечку, йому було жаль буланого, кінь був добрий, витривалий, але що вдієш — наказ. Знітивши серце, затискуючи в руках ще теплий метал мундштуків, Пантелій відійшов, став поруч Дениса.
— За такого жеребця двох кобилиць не жаль, — сказав старшина й кинувся до стайні, розчинив двері. — Тобі, пане офіцер, — торкнувся пухлою рукою шинелі штабс-капітана, — віддаю ось цю, рудувату... А тобі, — звернувся до Катаржі, — віддаю ось цю, ворону. І ще скажу: як заведено у нас, у татар, і як зробив Махмуд-бей, я пошлю на знак віри до російського паші аманата. Поїде... — Він вагався, роздумував, потім розправив широкі, ще дужі плечі. — Поїде мій старший син. Дорожчого аманата в мене немає.
— Спасибі, ефенді!. — приклав руку до грудей — за татарським звичаєм — Котляревський, те ж саме зробив і Катаржі.
— Ми високо цінимо твою довіру, — казав далі штабс-капітан. — Не сумнівайся, твоєму синові в нас буде добре. Захоче — нехай вчиться військової справи, стріляти з вогнепальної зброї чи фехтувати. У нас, скажу тобі, є в кого повчитись. А житиме він у великому теплому домі.
Важко сказати, як поставилися до рішення старшини його родичі, присутні у дворі при цій розмові, але ніхто з них ані словом, ні жестом не висловив сумніву чи заперечення.
— Вірю, а то б не послав його. Ураз — опора моя.
— Спасибі, ефенді! — сказав і Катаржі. — Ми не забудемо твоєї гостинності. Будемо раді й тебе прийняти в себе. Дорогим гостем будеш... Перед від'їздом дозволь спитати: коли твій син відбуде в Бендери і чи не треба послати провожатого з ним? Якщо треба, то хтось із наших поїде.
— Не турбуйтесь. З ним поїде мій брат... За годину і зберуться. Уразе, ти чув? Готуйся.
Опустивши голову, юнак відійшов від гурту, постояв ще, роздумуючи, і спритно піднявся на ґанок.
Старшина, простеживши за сином, сказав;
— Мої люди проведуть вас у сусіднє село, це одне із найбільших у нашому повіті. А всіх сіл, щоб ви знали, в повіті Оран-оглу тридцять шість...
Говорив і погладжував буланого, а той, пустуючи, діставав його рукав оксамитними губами, від задоволення старий ординець мружив маленькі, майже невидимі очі.
Збільшений загін охорони — тепер у ньому було двадцять ятаганів — супроводив російських послів далі — по неспокійних шляхах Буджацького степу.
12
Грудневий день короткий, і все ж таки здавалось, що сонце надто довго затримується багряною плямою над фортецею, не хоче розлучатися з синім небом над Бендерами. Вітер носив у повітрі білі пухнасті метелики, у химерному світлі червоного сонця виділялись їхні незвичні форми.
Кілька таких метеликів лягло на скло і не тануло. Мейєндорф дивився на перший сніг, на далекі шпилі фортеці, на яких зачепилось розтоплене сонце.
Ад'ютант Міхельсона капітан гвардії Осмолов, що прибув кілька годин тому в Бендери, терпляче чекав відповіді. А генерал не поспішав. Він теж чекав, неначе зайва година могла змінити становище настільки, що дозволило б спинитися на остаточному і найбільш певному рішенні.
— Одначе, ваше превосходительство, — знову почав капітан, — що накажете доповісти командуючому?
— Потерпіти треба, батечку... Потерпіти. Іншої відповіді не буде.
— Але ж як довго? Коли ви маєте намір почати? І чи все для цього готово? Командуючий квапить... Йому теж не дають спокою. Допіру одержано рескрипт із Головного штабу. Становище в Європі таке, що

читати