Завантажити

ворога. З ним поруч став і штабс-капітан, з Другого боку — ординарці й Стефан. “Де ж татари?” — подумав Котляревський, з завмираючим серцем стискаючи ефес шаблі.
— Алла! — прогриміло раптом за плечима, і в ту ж мить з двох боків налетіли татари, зім'яли турків, які не сподівались такого навального удару, татари збили їх з коней, трьох проткнули ятаганами. Двоє, своєчасно кинувши зброю і піднісши руки, вціліли.
Все це сталося блискавично. Котляревський, а потім і Катаржі стримано подякували татарам за вчасну підтримку. А ті, зв'язавши полонених, посадили їх на коней знову, а для вбитих тут же, вийнявши ятагани, взялися копати могили.
Поки татари займалися похороном, Котляревський за допомогою Стефана допитав турків — кожного по черзі. Вони клялись, що в степу нікого більше немає, всі турецькі роз'їзди — а їх було вчора три чи чотири — мабуть, повернулись до Ізмаїла, можливо, лише один затримався в Каушанах, але й це не певно. Молодший з турків — безбородий, з довгастим носом — розмазував по обличчю сльози й казав, що він би не поїхав, коли б його не змусили, але він не послав жодної стріли в росіян, зате старіший — дебелий, з маленькими злими очима — мовчав і був ладен, коли б його розв'язали, кинутися з кулаками на молодшого.
Котляревський суворо попередив полонених: якщо їх показання не підтвердяться, з ними доведеться вчинити за прийнятими на війні законами, а якщо вони сказали правду, то після війни їм дозволять повернутись на батьківщину.
Ледь опам'ятавшись і переконавшись, що їм більше нічого не загрожує, турки останніми словами стали лаяти ординців: вони, мовляв, надіялись на допомогу одновірців, а ці “собаки погані перекинулись на бік гяурів”. Вони оскаженіло плювались, вивергаючи несвітенну хулу на “зрадників”, але після першого доброго стусана заспокоїлись і ніби вклякли в сідлах, надійно прив'язані до них.
Перед тим як рушити далі, Котляревський ще раз спитав, чи правду сказали полонені. Ті поклялися бородою Магомета і святим кораном, що сказане — чистісінька правда, інакше — хай упаде на їхні голови гнів аллаха...
Загін рушив далі, і незабаром у досвітнім тумані зринули і попливли дерева, за ними — присадкуваті будівлі, а потім випливло з туману і все село — перше в повіті Оран-оглу.
Загін — росіяни й татари, що їх супроводжували, — наближався до села повільно. Непокоїло безлюддя, мертвотна тиша — здавалось, усе живе давно покинуло вальковані мазанки. Насправді ж і тиша, і гадане безлюддя були про людське око; від когось попереджені, усі, хто міг носити зброю, посідлали коні і нині чекали непроханих гостей. Розташувавшись у засідках, вони зразу ж, як тільки загін наблизився до царини, перегородили йому дорогу. Довелося спинитись.
— Хто ви? — спитав молодий ординець. — Куди прямуєте?
У загоні перезирнулись: і спереду, і позаду стояли озброєні вершники. Ординців було багато, може, понад сотню, за першою шерегою стояло ще кілька, і далі, в провулку, на городах теж бовваніли кінські гриви, а над ними — руді лисячі хвости.
Тим часом татарин, що стояв на узвишші, помітивши серед приїжджих і земляків своїх, здавалось, трохи заспокоївся, але відповіді вимагав негайно: хто їде, куди, в якій справі?
Торкнувши острогами коня, Катаржі під'їхав трохи ближче наперед і, спинившись за п'ять чи шість сажнів від молодого ординця, відповів:
— Їдемо, ефенді, до Іслам-бея— сина Агаси-хана. Здається, він живе в цьому селі?
— Так. Але його немає вдома.
— А хто ж за нього лишився?
— Старшина.
— Ну що ж... Нехай і старшина. Проведіть до нього. — втрутився штабс-капітан. — Поспіши, кунак, просимо.
— Ще рано, встигнете, — недобре посміхаючись, відповів ординець; ніхто більше з вершників у розмову не втручався, похмуро поглядали на несподіваних гостей, слухали і мов не чули їхніх відповідей.
— Коли б не було пізно, — під'їхав ближче татарський провідник. — Не бачиш, хто їде?
— Я поки що бачу, що ви везете славних воїнів ісламу, до того ж, як баранів, зв'язаних.
— Не твого розуму діло. Молодий, щоб повчати старших.
— А ти занадто старий і не знаєш, кого ведеш у село.
— Мене послав Махмуд-бей. І коли ти ще поговориш, син ослиці...
— Добре, ефенді, їдьте, — зразу пом'якшав ординець, мабуть, пізнавши в старому одного з нукерів Махмуд-бея.
В'їхали в село. Коні йшли впритул, один за одним, і не тільки дорогою, а й узбіччям. Тим часом турки, зрозумівши, що вони попали в оточення людей, що їм співчувають, почали рватися з мотузів, кликати на допомогу: їх, мовляв, схопили гяури з допомогою “собак-зрадників”, і вони, “слуги великого падишаха”, вскочили до росіян у пастку; кожний, хто їх звільнить, одержить подяку ізмаїльського паші й велику нагороду.
Одчайдушний лемент розірвав досвітню тишу, розпанахав її на дрібні скалочки. Ніщо не могло заспокоїти турків: ні умовляння, ні погрози, ні нагаї. Особливо казився старший, він

читати