Завантажити

по якійсь годині цілком заволодів розмовою, не квапився зразу ж пояснювати старшині, з якою метою вони приїхали, і розповідав про те, що нині, в Бендерах відкрито ринок, хоч там і квартирує частина російської армії, яка, як відомо, несе мир і благоденство всім татарам, що населяють Буджацькі степи. Може, старшина чув: ні один віхоть сіна чи фунт зерна не береться без грошей, росіяни за все платять. А торгівля йде досить жваво, хто не ловить гав, може успішно продати зайвий мішок зерна й купити сукна на шальвари.
— Я чув, ефенді. Добра, як, між іншим, і лиха, звістка має швидкі ноги... Але я не розумію, — покосив око старшина, — що змусило вас приїхати до мене? Щоб розповісти про... ринок? Чи варто було трудитись?
— Ваша правда, високоповажний, для цього б їхати не варто, — по-дружньому посміхаючись, сказав Котляревський. — Ми приїхали у важливішій справі, яка, сподіваємось, і вас зацікавить.
Старшина уважно подивився на штабс-капітана. Він чекав, що ще скаже російський офіцер.
. — Йде війна, ефенді. Велика війна. Мабуть, про це ви знаєте?
— Хто ж цього не знає? Але, осмілюсь сказати, пани офіцери, не ми її затівали. Буджак-татари живуть у своєму кутку, на своїй землі й нікого не чіпають.
“Знаємо, як ви мирно живете, — мало не вихопилось у Котляревського. — Скільки разів бачили вас в українських селах і хуторах? А скільки .поневолили ви наших людей, продали у рабство на турецьких ринках? Хто й коли підрахує, скільки горя принесли ваші розбійницькі напади на мирні села України? Не злічити спалених хат, пограбованого майна. Були б ми, голубе, в іншому місці, я б сказав тобі все, що ти заслуговуєш, нічого б не затаїв. Але зараз, у цей ранок, я посол, у мене інша місія, і я буду, як ніколи, чемний, заховаю в серці віковічну образу, буду казати, що ти дуже добрий і уважний”.
— Високоповажний ефенді, — урочисто почав Котляревський, відпивши із келиха й по-татарському підібгавши ноги на пухнастому паласі. — Згоден, ваші одноплемінники живуть зовсім не так, як личить сильному, хороброму й працьовитому народові, вони загнані в куток, недарма вас називають буджаками — кутковими татарами. А чому? Ваш повелитель — султан Туреччини, якому ви нічим не зобов'язані, багато вам обіцяв. А що він дав? Може, родючою землею наділив? Ні, не дав він вам землі. Нічого він не дав вам. І не дасть. Зате у вас бере все: і данину, і коней, і найдорожче — синів ваших. Він будує на ваші гроші кораблі, а ми їх, у_міру потреби, справно топимо. На війні гинуть і ваші люди в ім'я слави й багатства падишаха. І справді, його слава й багатство ростуть, а вам-залишаються сльози, горе матерів, біль дідів і порожні степи.
Котляревський говорив голосно, і не менш голосно говорив Стефан — так, щоб його чули й у дворі всі ті, що зібрались і не розходились. Старшина кілька разів знаками просив говорити тихше, але Стефан ніби не помічав їх.
Котляревський тим часом казав далі:
— Ось і знову султан задумав війну. Хоче забрати Крим, Грузію, розширити свою державу. Вашими, можливо, руками... Ми прийшли, щоб покінчити з війною. Ми здобудемо Ізмаїл, втретє будемо брати його — і війні кінець... Так от, високоповажний, щоб скоріше війна закінчилась, ми просимо у вас, буджак-татар, допомоги.
— Виступити на вашому боці? — скрадливо спитав старшина. — Так я зрозумів тебе, ефенді? — Вузькі очі його зовсім закрились, сповнені задоволення чи гніву — спробуй збагнути.
— Аж ніяк, ні. Ми не просимо у вас ні коней, ні воїнів. З Гасан-пашею ми будемо говорити самі, один на один.
— А що ж? — нічого не розуміючи, спитав старшина.
— Ми пройдемо через ваші степи, а ви пропустите нас... без затримки. Це все, що ми просимо. І до того ж захочете продати нам трохи сіна чи зерна для війська — добре заплатимо, повірте слову російського офіцера, не гірше, ніж платять вам султанські слуги. Ось і вся допомога, на яку ми розраховуємо.
Старшина, вислухавши штабс-капітана, раптом налився кров'ю: виявляється, згадавши про те, як “платять султанські слуги”, Котляревський зачепив його болюче місце.
— Шайтан! Хіба вони платять?!
— Розуміємо, слуги султана не звикли розраховуватися готівкою, — посміхнувся Катаржі. — Ну, а ми, як щойно сказав пан посол, будемо розраховуватися карбованцями або, якщо захочете, піастрами, і зараз же. За кожний віхоть сіна, за кожне кіле9 зерна.
— Так, ми віримо вашому слову, росіяни не обманюють, — часто закивав головою старшина.
— Одна річ — слово, але якщо ми підкріпимо його фірманом, — буде, гадаю, міцніше. Візьміть його, прошу. — З цими словами Катаржі дістав з кишені цупкий аркуш паперу й, розгорнувши його, урочисто вручив старшині, який шанобливо схилив голову й підвівся з паласу. Прийнявши папір, старшина подивився на нього з одного, потім з другого боку і... навіть понюхав. Він тримав його так, що печатка опинилась зверху. Побачивши це, штабс-капітан запропонував старшині прочитати наказ уголос, як це

читати