Завантажити

— Звідкіля в тебе наш кінь?
Татарин добрав способу все ж тіки впасти на коліна й підняв руки:
— Не крав я коня. Клянусь священним кораном, ефенді.
— Виходить, його хтось інший привів тобі? Абдалла знав, як дістався кінь Селім-бею, із розповіді підпаска, що приїхав до отари на цьому ж коні. Підпасок розповів Абдаллі, ніби Селім-бей разом з братом своїм Махмудом схопили росіян і ніби збирались як агентів відвезти до Ізмаїла. Це він, підпасок, чув від Ельяса, молодого Махмудового нукера. Як же про це розповісти тут, у будинку російського паші? Це страшно. Але й небезпечно також таїти правду, тому що нічим не поясниш, як попав до нього, пастуха Селім-бея, кінь, який належав росіянам. Склавши руки на животі й напівзаплющивши очі, Абдалла щось невиразно бурмотів, удаючи, ніби молиться, інколи проводив долонями по обличчю, маленькій обрідній борідці. Це були неприховані хитрощі, щоб затягти час, зібратись з думками й вирішити, що вчинити, як виплутатися з цієї історії, яка не обіцяла йому нічого доброго.
Йому вірили, терпляче чекали, поки він закінчить молитися. Тільки батько Стефана, старий молдаванин-винороб, що добре знав звичаї місцевих татар, бачив хитрощі Абдалли: татарин не стане молитися, коли не прийшов час намазу; і старий, якого хвилювала доля сина, попередив Абдаллу, що росіянам давно все відомо, і якщо татаринові не надокучило бачити своїх дітей і онуків, то хай не викручується, а все, як є, розповість і хай згадає, де він останній раз бачив його сина Стефана, що з ним, чи здоровий. Абдалла похитав головою, даючи зрозуміти, що він нічого не знає про сина старого винороба, а все, що стосується росіян, він чув від підпаска. Абдалла розсудливо зміркував: якщо росіянам відомо про Стефана, то й про долю офіцерів їм відомо також. Абдалла повторив: він знає зовсім небагато, дуже мало.
— Що саме? — винороб схопив татарина за комір.
— Облиш, його, домнуле, — сказав Мейєндорф. — Хай помолиться.
— Він уже помолився і порадився з самим Магометом. Правду кажи, Абдалла!
— Я скажу, та я сам нічого не бачив. Мені розповідав підпасич.
— Що ж він розповідав?
— Селім-бей разом з своїм братом відняв у росіян коней.
— А хто його брат? — спитав Нікітенко. Очі його виблискували, сам він тремтів, його трусило, та він нічого не міг з собою вдіяти.
— Махмуд-бей, — Адбалла озирнувся і закрив голову руками, йому здалося: офіцер-ось-ось вихопить шаблю, і тут станеться все — і суд, і кара; старий татарин не раз бачив людей у такому стані й знав, чого можна від них сподіватись.
— Поручику, прошу вийти. Я покличу вас, — сказав Мейєндорф, помітивши рух Нікітенка й переляк татарина.
Нікітенко різко повернувся й вийшов у сусідню кімнату. Тут був і Гаврилов.
— Невіра, душогуб, усе знає, а мовчить, — казав ніби сам до себе Нікітенко. — Клянеться кораном, собака!
— Звичайно, знає, а мовчить, бо сказати правду — значить позбутися живота свого, ваше благородіє, — зауважив Гаврилов і, ні до кого не звертаючись, роздумливо додав: — Невже і справді біда трапилась? Невже зі штабс-капітаном таке могло приключитись?
Нікітенко аж кинувся:
— Яким.штабс-капітаном? Ти що, Гаврилов?
— Хіба не знаєте, ваше благородіє? До татар поїхав пан Котляревський.
Нікітенко не відповів, стояв занімілий...
У цей же час Мейєндорф, сяк-так заспокоївши татарина, вимагав розповісти все, що тому відомо від підпасича, сказати саму тільки правду, хоч би якою вона була жорстокою.
Генералові хотілося, щоб Абдалла відхилив його підозри: Селім-бей, однявши коня, що йому, безперечно, сподобався, пустив офіцерів, і вони ось-ось повернуться. Але Абдалла, переляканий, ледве переводячи подих, благальне дивився на російського пашу з великою зіркою на мундирі й чекав, чекав його слова і, не витримавши, упав ниць перед ним і прошамкотів:
— Не карай мене, великий паша! Я не винний. Сатана, мабуть, скаламутив розум мого господаря і його брата. Сини мої молодші ще не виросли, і серце моє крається на саму думку, що з ними буде, якщо ти скараєш мене.
— Я сказав, що пущу, але кажи ж нарешті.
— Вірю тобі, великий паша. Так слухай, що розповів мені підпасич, а йому шепнув Махмудів нукер Ельяс... Нібито Селім-бей збирається відвезти росіян...
— Куди?
— До Ізмаїла.
— Це правда? — Мейєндорф придавив рукою важку масивну попільницю і відчув раптом, що комір мундира тісний, давить. Ось вона — фатальна помилка, він сам, своїми руками, віддав у руки Гасан-паші своїх офіцерів! Той зрадіє з такого подарунка. Стане допитувати їх, і хто знає, може, один Із них виявиться слабким, не витримає витончених катувань.
— Правда, великий паша. А може, й неправда. Підпасич ще не тямущий... — Абдалла улесливо, з надією дивився на генерала, повзав по підлозі, намагаючись поцілувати блискучий генеральський чобіт.
— Штабс-капітане, відведіть його, і хай побуде під охороною. До

читати