Завантажити

відповісти вам.
— До ваших послуг, поручику, — озвався Осмолов, однак звична усмішка зникла, він якось зразу випростався. — На години дві-три я можу затриматись. Отже, коли й де?
Але Нікітенко мовчав, з ним діялося щось дивне, здається, він і не чув відповіді Осмолова; побачивши групу вершників, які допіру проїхали вхідні ворота, різко натягнув поводи. Татари?! Звідки? І хто там попереду? Знайоме обличчя. І малахай. Так, соболиний малахай!
— Чорти б вас забрали, пане капітане, і ваші жарти! Це ж знаєте хто? — І канчуком оперіщив дончака. Кінь став дибки, дико блиснув чорним смарагдовим оком, скочив убік, поручик круто повернув його і навпростець через майдан помчав до воріт. Осмолов здивовано дивився вслід: що з ним? Дивна, однак, людина! А поручик уже спинився біля воріт, став перед татарами:
— Ласкаво просимо! Салам алейкум!
— Алейкум салам! — чемно відповів Махмуд-бей. — Я пізнав тебе, пане офіцер.
— Ще б пак не впізнати! Знову на базар приїхав? Що маєш продати?
— Ні, базар мене сьогодні не цікавить.
— То, може, ти скажеш, що тебе зацікавило в Бендерах?
Махмуд мовчав. Тоді Нікітенко, мружачись, як від сліпучого сонця, заговорив хрипко, зриваючись на крик:
— Тепер ти даси мені відповідь за все! Насамперед скажеш, де подівся штабс-капітан! Пам'ятаєш штабс-капітана? Він повірив тобі і відпустив. А ти його... Ти і твій брат... Схопили?
— Що сталось, пане офіцер?
— Він ще питає! — все ще мружачись, вигукнув Нікітенко. — Але годі!.. Досить! Ятаган — сюди! Та швидше, Махмуд-бей! Розмови скінчились.
У цей час під'їхав у супроводі чотирьох драгунів Осмолов, підійшли солдати, які охороняли міський в'їзд, і офіцер — молоденький підпоручик з ледь помітними вусиками.
Слухаючи розмову Нікітенка й Махмуд-бея, підпоручик здивувався:
— Чому ви їх затримуєте, пане поручику? Адже я...
— Ах, це ви? Дуже приємно. Проте я хотів би спитати саме вас, підпоручику, хто дозволив вам, не роззброївши, впускати в місто підозрілих? Як черговий по гарнізону, я хотів би одержати на це відповідь негайно!
— Але ж у них лист...
— Який лист? Ви що, підпоручику, забули, що ми нині робимо й де ми перебуваємо?
— Але ж це лист від ад'ютанта командуючого. Ви розумієте, пане поручику?
— Тобто від штабс-капітана Котляревського? — спитав Осмолов, усе більше дивуючись. Нікітенко ж, почувши відповідь, на якусь мить остовпів, потім попросив негайно показати йому листа.
— Де він? У кого?
— Ось він, — сказав Махмуд-бей, дістаючи із похідної сумки шкіряний кисет. — Він тут. — І подав кисет поручикові.
Поручик вихопив його з рук Махмуд-бея і витяг цупкий аркушик паперу. На ньому було всього кілька слів.
Спочатку він нічого не зрозумів і перечитав ще раз. Не вірячи своїм очам, перечитав утретє. Так, ніякого сумніву; листа написано рукою штабс-капітана, почерк свого друга Нікітенко знав: рівний, каліграфічний почерк людини, яка довгий час працювала перебілювачем казенних паперів. І якщо все, що написано, правда... Чи не занадто все так добре, щоб здавалось правдою? Люди, які приїхали разом з сином Агаси-хана, стають аманатами? Тобто заложниками? Вони будуть у таборі росіян, аж поки не закінчиться кампанія за Ізмаїл? Що ж виходить? Виходить, сто болячок йому в печінку, що він, поручик Нікітенко, знову мало не пошився в дурні! Ось що виходить... Але ж украдено коня. Як же це погодити з листом?
Поглядаючи на збентеженого поручика, Махмуд-бей стурбовано спитав:
— Пане поручику, а що відомо про штабс-капітана і його людей? Невже біда яка?
— Про це ти... ти скажи, Махмуд-бей. Де вони? В штабі нічого не відомо, окрім того, що вони попали до рук Селім-бея і... твоїх.
— Моїх? — здивовано перепитав Махмуд-бей. Якусь мить він мовчав, потім гаряче й швидко заговорив: — Це наклеп! Я їх звільнив... їх справді захопив був Селім-бей, але нині вони мають бути в повіті Оран-оглу, каймакам якого мій другий брат — Іслам-бей.
— Ти кажеш... ти звільнив їх?
— Так. Ось і записку написав штабс-капітан... перед своїм від'їздом.
— Я вірю тобі, кунак мій дорогий... — Голос Нікітенка перехопила гаряча хвиля. — Прошу вибачити за образу, що завдав тобі. І того разу я помилився...
— Я все забув, пане офіцер... Однак скажи, чому ти кажеш, що штабс-капітан і його люди в небезпеці?
— Кінь... Ми взяли коня. Пастуха Селім-бея затримано.
— Коня знайшли?! Слава аллаху! — Махмуд зрадів, юне обличчя його засяяло щасливою усмішкою. — А я думав — Селім забрав коня, і його вже ніколи не знайти.
— Однак ми гаємо час, — похопився поручик. — їдьмо в штаб до командуючого... поки він не послав людей до Селіма. — І, звертаючись до Осмолова, Нікітенко ґречно вклонився: — Капітане, прошу вибачити, якщо я завдав вам прикрощів своєю відповіддю. Повірте, не хотів, дуже я був заклопотаний долею друга... А тепер усе гаразд! Щасливої вам

читати