Електронна бібліотека/Проза

так вже сталось. ти не вийшов...Тарас Федюк
СкорописСергій Жадан
Пустеля ока плаче у пісок...Василь Кузан
Лиця (новела)Віктор Палинський
Золота нива (новела)Віктор Палинський
Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
Останній прапорПауль Целан
Сорочка мертвихПауль Целан
Міста при ріках...Сергій Жадан
Робочий чатСеліна Тамамуші
все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
тато просив зайти...Олег Коцарев
біле світло тіла...Олег Коцарев
ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
добре аж дивно...Олег Коцарев
ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
КОЛІР?Олег Коцарев
ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Завантажити

відповісти вам.
— До ваших послуг, поручику, — озвався Осмолов, однак звична усмішка зникла, він якось зразу випростався. — На години дві-три я можу затриматись. Отже, коли й де?
Але Нікітенко мовчав, з ним діялося щось дивне, здається, він і не чув відповіді Осмолова; побачивши групу вершників, які допіру проїхали вхідні ворота, різко натягнув поводи. Татари?! Звідки? І хто там попереду? Знайоме обличчя. І малахай. Так, соболиний малахай!
— Чорти б вас забрали, пане капітане, і ваші жарти! Це ж знаєте хто? — І канчуком оперіщив дончака. Кінь став дибки, дико блиснув чорним смарагдовим оком, скочив убік, поручик круто повернув його і навпростець через майдан помчав до воріт. Осмолов здивовано дивився вслід: що з ним? Дивна, однак, людина! А поручик уже спинився біля воріт, став перед татарами:
— Ласкаво просимо! Салам алейкум!
— Алейкум салам! — чемно відповів Махмуд-бей. — Я пізнав тебе, пане офіцер.
— Ще б пак не впізнати! Знову на базар приїхав? Що маєш продати?
— Ні, базар мене сьогодні не цікавить.
— То, може, ти скажеш, що тебе зацікавило в Бендерах?
Махмуд мовчав. Тоді Нікітенко, мружачись, як від сліпучого сонця, заговорив хрипко, зриваючись на крик:
— Тепер ти даси мені відповідь за все! Насамперед скажеш, де подівся штабс-капітан! Пам'ятаєш штабс-капітана? Він повірив тобі і відпустив. А ти його... Ти і твій брат... Схопили?
— Що сталось, пане офіцер?
— Він ще питає! — все ще мружачись, вигукнув Нікітенко. — Але годі!.. Досить! Ятаган — сюди! Та швидше, Махмуд-бей! Розмови скінчились.
У цей час під'їхав у супроводі чотирьох драгунів Осмолов, підійшли солдати, які охороняли міський в'їзд, і офіцер — молоденький підпоручик з ледь помітними вусиками.
Слухаючи розмову Нікітенка й Махмуд-бея, підпоручик здивувався:
— Чому ви їх затримуєте, пане поручику? Адже я...
— Ах, це ви? Дуже приємно. Проте я хотів би спитати саме вас, підпоручику, хто дозволив вам, не роззброївши, впускати в місто підозрілих? Як черговий по гарнізону, я хотів би одержати на це відповідь негайно!
— Але ж у них лист...
— Який лист? Ви що, підпоручику, забули, що ми нині робимо й де ми перебуваємо?
— Але ж це лист від ад'ютанта командуючого. Ви розумієте, пане поручику?
— Тобто від штабс-капітана Котляревського? — спитав Осмолов, усе більше дивуючись. Нікітенко ж, почувши відповідь, на якусь мить остовпів, потім попросив негайно показати йому листа.
— Де він? У кого?
— Ось він, — сказав Махмуд-бей, дістаючи із похідної сумки шкіряний кисет. — Він тут. — І подав кисет поручикові.
Поручик вихопив його з рук Махмуд-бея і витяг цупкий аркушик паперу. На ньому було всього кілька слів.
Спочатку він нічого не зрозумів і перечитав ще раз. Не вірячи своїм очам, перечитав утретє. Так, ніякого сумніву; листа написано рукою штабс-капітана, почерк свого друга Нікітенко знав: рівний, каліграфічний почерк людини, яка довгий час працювала перебілювачем казенних паперів. І якщо все, що написано, правда... Чи не занадто все так добре, щоб здавалось правдою? Люди, які приїхали разом з сином Агаси-хана, стають аманатами? Тобто заложниками? Вони будуть у таборі росіян, аж поки не закінчиться кампанія за Ізмаїл? Що ж виходить? Виходить, сто болячок йому в печінку, що він, поручик Нікітенко, знову мало не пошився в дурні! Ось що виходить... Але ж украдено коня. Як же це погодити з листом?
Поглядаючи на збентеженого поручика, Махмуд-бей стурбовано спитав:
— Пане поручику, а що відомо про штабс-капітана і його людей? Невже біда яка?
— Про це ти... ти скажи, Махмуд-бей. Де вони? В штабі нічого не відомо, окрім того, що вони попали до рук Селім-бея і... твоїх.
— Моїх? — здивовано перепитав Махмуд-бей. Якусь мить він мовчав, потім гаряче й швидко заговорив: — Це наклеп! Я їх звільнив... їх справді захопив був Селім-бей, але нині вони мають бути в повіті Оран-оглу, каймакам якого мій другий брат — Іслам-бей.
— Ти кажеш... ти звільнив їх?
— Так. Ось і записку написав штабс-капітан... перед своїм від'їздом.
— Я вірю тобі, кунак мій дорогий... — Голос Нікітенка перехопила гаряча хвиля. — Прошу вибачити за образу, що завдав тобі. І того разу я помилився...
— Я все забув, пане офіцер... Однак скажи, чому ти кажеш, що штабс-капітан і його люди в небезпеці?
— Кінь... Ми взяли коня. Пастуха Селім-бея затримано.
— Коня знайшли?! Слава аллаху! — Махмуд зрадів, юне обличчя його засяяло щасливою усмішкою. — А я думав — Селім забрав коня, і його вже ніколи не знайти.
— Однак ми гаємо час, — похопився поручик. — їдьмо в штаб до командуючого... поки він не послав людей до Селіма. — І, звертаючись до Осмолова, Нікітенко ґречно вклонився: — Капітане, прошу вибачити, якщо я завдав вам прикрощів своєю відповіддю. Повірте, не хотів, дуже я був заклопотаний долею друга... А тепер усе гаразд! Щасливої вам



Партнери