Електронна бібліотека/Проза

так вже сталось. ти не вийшов...Тарас Федюк
СкорописСергій Жадан
Пустеля ока плаче у пісок...Василь Кузан
Лиця (новела)Віктор Палинський
Золота нива (новела)Віктор Палинський
Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
Останній прапорПауль Целан
Сорочка мертвихПауль Целан
Міста при ріках...Сергій Жадан
Робочий чатСеліна Тамамуші
все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
тато просив зайти...Олег Коцарев
біле світло тіла...Олег Коцарев
ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
добре аж дивно...Олег Коцарев
ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
КОЛІР?Олег Коцарев
ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Завантажити

однієї лінії), сказав, що він теж просить вибачити, проте це наказ їхнього командуючого, а наказ для військової людини, як всім відомо, — закон, який, що б там не було, виконують, причому без обговорення.
— Ви наполягаєте?
— Ми просимо, — м'яко сказав штабс-капітан з чарівною усмішкою на устах.
— Хай буде так... Нехай усі вийдуть. Сановники, хмуро поглядаючи на офіцерів, вийшли, але Селім-бей не поспішав. Офіцери чекали.
— І син нехай вийде?
— Ми просимо...
— А зброя?!. — закричав розлючений Селім-бей. — У них зброя!
— Зброю ми віддаємо своїм ординарцям, нехай вони вийдуть в сусідню кімнату, — сказав Котляревський і з цими словами відчепив шаблю й віддав Пантелієві, те саме зробив і Катаржі. Ординарці забрали зброю і вийшли. Селім, на якого виразно глянув хан, вибіг у двері навпроти.
Тепер хан і офіцери лишилися самі. Хан запропонував сісти на низенькі стільці біля невисокого круглого столу. Світло від п'яти свічок падало тільки на стіл, решта залу лишалась напівосвітлена.
— Кажіть! — коротко наказав хан.
— Прийми, ясновельможний, наші скромні дари. — З цими словами Катаржі попросив Стефана розв'язати невеликий згорток, розкрив його й дістав кілька шкурок песця.
— А це для твоїх жінок. — Котляревський поклав на стіл невеличку скриньку. Хан побачив дорогі сережки, персні, браслети. Він кілька хвилин боровся з спокусою подивитись на все це ближче, помилуватись подарунками і, поборовши себе, приклав руку до грудей:
— Дякую, панове посли!
— Ми приїхали до тебе після багатьох днів дороги твоїми степами і, не приховуємо, дещо втратили, — говорив таким же рівним, м'яким голосом Котляревський. — Ми вели тобі коня — подарунок нашого паші. Кінь сильний, гарний, золотої масті. Але — пробач, хане, — син твій Селім-бей відняв його. І ми тепер не знаємо, де він.
— Селім? — Хан примружено дивився поперед себе, очі поволі склепилися.
— Селім-бей.
— Це правда? — Хан ще не йняв віри й сподівався, що посли зводять наклеп на його старшого сина.
— Правда, — твердо відповів Котляревський. — Нас, послів, врятував Махмуд — син твій наймолодший і, певен, найдобріший... Він, якщо бажаєш, може підтвердити мої слова. — Котляревський знав, що Махмуд до того ж і улюблений син хана.
— Добре. — Хан важко дихав. — Я слухаю тебе, пане посол.
— А тепер дозволь, ясновельможний хане, перейти до діла, заради якого ми приїхали... Ми воюємо тепер з армією султана. Це тобі, сподіваюсь, відомо. Бачить бог, війни цієї ми не хотіли, але султан, користуючись нашою довірливістю, порушив усі й усякі угоди і знову захопив Ізмаїл і посадив там Гасан-пашу. Ми прийшли, щоб здобути Ізмаїл утретє й остаточно. І ми здобудемо його... Так ось, ми б хотіли... — Штабс-капітан нахилився ближче до хана, заговорив ледве чутно. Стефан перекладав, теж не підвищуючи голосу. — Так ось, ми б хотіли, щоб ніхто з ваших людей в розмову між нами й султаном не втручався. Навіщо це вам? Хіба у вас мало своїх турбот? Залишайтеся в своїх селах, а ми гарантуємо вам безпеку. Руки султана, я знаю, довгі, але вони вас не дістануть, не дотягнуться.
Котляревський закінчив і трохи нахилив голову на знак готовності вислухати й хана. Але той з відповіддю не поспішав.
Пропонувати ханові зрадити великого падишаха — в суті, перейти на бік противника в момент, коли вирішувалась доля однієї з наймогутніших турецьких фортець, а отже, і престиж Порти на берегах Дунаю? Таке пропонувати могла тільки дуже смілива людина. Хан, якщо він образиться, може легко й швидко розправитися з російськими послами, кинути їх диким псам або одвезти в Ізмаїл на подарунок Гасан-паші.
Котляревський сидів нерухомо, зовні спокійний, тільки обличчя його було блідіше, ніж завжди. Катаржі, як і штабс-капітан, намагався бути спокійним.
Хан прикрив очі повіками, ніби дрімав, але руки зраджували його: пальці ворушилися на круглому животі, щомиті стискаючись, а персні на них то спалахували, то гасли.
Офіцери не зводили очей з цих рук — нервових, чіпких. Ось і зараз вони стиснуться в кулак — хан ніколи не погодиться порушити слово, дане султанові. Хан добре знає, як Порта вершить свій суд над непокірними, над кожним, хто зраджує її. Ніхто не може знати, звідки це приходить.
Хан ледве чутно плеснув у долоні.
На порозі виріс слуга, хан щось сказав, і той миттю зник, а за секунду ввійшов з тацею — глечик, горіхи, фрукти. На знак хана налив чотири келихи.
— Пийте, — сказав хан, потроху заспокоюючись. — Це бекмес.
— За що вип'ємо? — спитав Катаржі. Почекавши трохи, сказав: — За те, щоб, збулися всі твої й наші надії!
— За ваше здоров я1 — сказав штабс-капітан. — За ваших близьких! . — Дякую!
Випили. Бекмес виявився досить міцним. — Може, спробуємо нашої? — спитав Котляревський і двічі вдарив у долоні. Ввійшов Пантюха й, ніби знаючи, чого від нього ждуть, поставив на стіл пляшку вина. Вміло



Партнери