Завантажити

марна річ шукати вітра в полі.
Слухаючи, офіцери мимохіть дивувались з цього, віддаючи належне сміливості ханського сина, його волі.
А хан, коли служитель вибіг із залу, повернувся до російських посланців, одним духом випив келих вина, відсапнув:
— Біда, панове посли. Більше вас не затримую. З вами, я сказав уже, поїде мій брат і пробуде у вас до призначеного вашим командуванням часу.
— Ми дякуємо, високошановний хане, за гостинність і за те, що так щиро й швидко відгукнувся на слово нашого командуючого.
Котляревський вклонився, приклавши руку до серця. Катаржі й Стефан зробили те ж саме.
— З вами поїдуть і мої люди. Вони проведуть вас до Бендерів. Дорога тепер неспокійна... Самі розумієте.
— Ми не із лякливого десятка, але коли твоя милість пропонує, ми не відмовимось. І ще раз дякуємо. Просимо, не забудь — відпусти людей, які супроводили нас до Каушан, — сказав Катаржі.
— Вони чекають на вас.
Хан підвів офіцерів до високого вузького вікна і відкинув штору. Внизу, у дворі, схожім на глибокий колодязь, стояли вершники, готові в дорогу.
Агаси-хан провів офіцерів у сусідню кімнату і попрощався з ними. Далі їх вів старий мовчазний дворецький.
У вузькому коридорі, ледве освітленому свічками, штабс-капітан пошепки сказав Стефанові:
— Спитай у нього, чи давно покинули палац турецькі гості.
Почувши запитання, дворецький злякано відскочив і похитав головою.
— Повтори запитання і віддай йому золотий. Одержавши монету, старий виявив ознаки зацікавленості:
— Що ти питаєш? Невже ти сам їх не бачив?
— Де б я їх побачив, ефенді? — Стефан передав старому ще одну золоту монету.
— Вони увійшли разом з ханом до залу прийомів. Але потім ваш посол попросив їх вийти. Вони плювалися й проклинали його і самого хана, безчесні.
— Звідки вони приїхали? Про що умовлялися з ханом? Знаєш про це?
— Я старий і немічний. Чи знати мені, про що вони умовлялись? Я в цьому палаці тільки дворецький.
Ще одна золота монета лягла в кощаву чіпку руку.
— Ти розумний, урус. Далеко бачиш. Звідки ти знаєш, що то були турки?.. Ти, однак, маєш рацію — приїхали люди Гасан-паші. Вони привезли моєму повелителеві фірман падишаха, але ви попередили їхню бесіду своїм раптовим приїздом... Вони поки що не домовилися.
— Дякую, ефенді! — гаряче прошепотів Стефан. — Затримай їх, як завгодно, але затримай. Зможеш?
— Спробую... У них, здається, коні розкувалися. А хто ж їздить цієї пори на розкованих конях? — Старий хитро примружився. Стефан, кивнувши старому, слово в слово передав відповідь дворецького офіцерам.
— Бережіться, — сказав старий. — Селім-бей вирвався, він як голодний вовк нині, а з ним його люди.
— Щиро дякуємо, ефенді! — Котляревський міцно потис легеньку руку старого. — Російський паша не забуде твоєї послуги.
Старий вивів їх на подвір'я, покликав сторожів і наказав відчинити браму.
Пантелій і Денис підвели офіцерам коней.
— Салам алейкум! — вклонився старий.
— Алейкум салам! — відповіли офіцери. Котляревський легко сів на коня і, ледь пригинаючись, проскочив у ворота.
Стрімголов промчали темною вулицею й усі інші. Навальний кінський тупіт розбудив сонні Каушани. Груддя мерзлої землі колотилися в глиняні стіни низьких будиночків. Розсувалися вулички й завулки, десь зліва на пагорку лишилася кузня, заблищали звалені під нею стерті підкови; маленька мечеть погналася за вершниками, але, зразу ж і спинилась та й лишилась за високим муром гіркою вдовицею, закутаною в чорну шаль.
Уже на околиці Котляревський озирнувся, побачив хаотичні купки хаток і на горі — застиглим громаддям ханський палац; відблиск місяця вихопив із мороку одне вікно, потім друге, і знову все погасло. Лише тепер Котляревський відчув п'янку свіжість повітря, простір, висоту неба й м'яке світло далеких зірок, і навіть хмари, що несли сніг і вітер, здавались добріші й жаданіші. Мабуть, такі ж почуття охоплювали нині і його товаришів.
У середині загону на вороному огирі мчав рідний брат хана. Пліч-о-пліч з ним трималися четверо слуг з нав'юченими кіньми. Похилого віку, мовчазний, відлюдкуватий, в башлику, насунутому на самі очі, в хутряній короткій шубі, брат хана тримався в сідлі, незважаючи на роки, досить легко; це привертало увагу Котляревського, і він деякий час стежив за ним.
Уже понад годину їхали не зупиняючи темпу, а татарські коні — з довгими гривами, присадкуваті — здавались свіжими, ніби щойно почали дорогу. Не було потреби їх підганяти, вони йшли розміреною, швидкою риссю, лишаючи за собою версту за верстою.
Поволі розвиднялося. Сіра смуга перетнула дальні могили від сходу на захід, і поступово весь степ, скільки око сягало, забарвився слабким сірувато-блакитним кольором. Сніжок майже перестав, але вітер не стихав, з силою підганяв загін, і здавалось — у вершників, які стали на диво легкими, раптом виросли

читати