Завантажити

“Щоб миттю!.. Не потерплю!.. Та самовар — на стіл! Зараз же!..” І справді, не встигав проїжджаючий красунь фельд’єгер допити свій чай, як біля ґанку стояли добрячі коні, а хвилиною пізніше — десь за сільцем, за околицею стихав кінський тупіт, і карета зникала, танула в жовтавому світлі призахідного сонця. А, ідучи по “своїх власних потребах”, капітан, хоч і з подорожньою, виданою у самій столиці, лишався ще на півдня в чеканні зустрічної пошти.
Це стомлювало і, коли б не книги, які на всякий випадок лежали зверху у баулі, не знав би, де себе подіти. Прокурені хати поштових станцій набридли до смерті. Та коли, попивши чаю з дорожнього самовара, сідав ближче до свічки, запаленої добросердечною дружиною доглядача, забував на деякий час і нахабнуватого господаря станції, і докучливого попутника — відставного ротмістра, поміщика Курської губернії, що, як відомо, межувала з його, капітана, Україною. Ротмістр надокучив своїми оповідями про поїздку в гості до сусіда — якогось Баклицького — теж військового, учасника російсько-турецької війни та відставленого по причині поранення. “Може, і ви, пане капітан, бували там, під Ізмаїлом, коли штурмували його? Бачу, орденом Анни відзначені”. — “Помиляєтесь, мосьпане, відзначений, та не за це”, — відповідав, аби відчепитись.
Зате одного разу розговорився зі станційним доглядачем — людиною, як видно, досвідченою, що немало на своєму віку набачилась. Доглядач, як виявилось, служив з самим Суворовим, ходив з ним через Альпи. Сиділи майже до світанку, курили люльки, потім пили схололий вже чай, а жона доглядача, миловидна жінка, на багато літ молодша від чоловіка, не раз зазирала до них і не наважувалась сказати, що пора б уже перестати палити казенні свічки і відпочити час, бо ж попереду день.
Котляревський співчував колишньому солдатові: начальство ставилось до нього несправедливо, постійно чіплялось, лаяло, якщо він діяв “по закону”, коні давав по черзі, а не тим, хто “виривав з горлянки”.
Ранком другого дня Котляревський закінчував свій сніданок, коні були подані і, як сказав доглядач, все готово і можна рушати. Та в цей саме час на станцію вихором підкотила поштова карета, і ледве вона спинилась, як з неї вискочив у формі драгунського офіцера молоденький поручик.
Доглядач, полишивши Котляревського у хаті, вибіг з дому гостю назустріч. У вікно було видно, як поручик показував на запряжену карету, щось говорив, потім став кричати, коли доглядач щось відповів, штовхнув його в обличчя кулаком. Старий закрився рукою, зігнувся, готовий знести і нові стусани.
Котляревський не пам'ятав, як опинився надворі, поруч з поручиком:
— Як смієте?
— Я князь Олонецький, — ковзнув той поглядом. — Поспішаю і тому — смію.
Котляревський відчував, як кров сильними поштовхами б'є у скроні і темніє в очах.
— Соромтесь, мосьпане! Ви ж в сини йому годитесь!
— Я з дорученням. Мені потрібно...
— Всім треба... Кому цікаво без потреби труситися не такій дорозі?
— Але ж кажу: треба.
— Не знаю... Поки що бачу: ви нахаба... І якщо ви, княже... — крижаним тоном продовжував Котляревський, — якщо ви ось тут, зараз же не попросите вибачення у цього нещасного... — І поклав руку на лікоть поручика. Той зблід, потяг руку до себе, але вирвати не зміг.
— Ні!
— В такому випадку, мосьпане...
Доглядач, почувши у тоні капітана недвозначну погрозу і розуміючи, чим подібна розмова може скінчитись, кинувся перед офіцерами на коліна, тягнув руки, молив:
— Панове, прошу, молю вас, пожалійте мою сивину, адже мене проженуть зі служби, якщо з вами щось трапиться, та ще з моєї вини... А куди ж я дінусь із дружиною? Не потрібно мені їхнє вибачення, ваше благородіє, — звернувся до капітана. — Я всіх відправлю. — Старий низько кланявся, а сльози, справжні сльози текли по його зморшкуватих щоках, сиве волосся розсипалось по обличчю, весь його вигляд викликав співчуття, щиру жалість. Котляревський, забувши на часину поручика, кинувся піднімати старого:
— Не годиться, голубчику, так, не годиться... Ви ж людина! Ви!.. Одначе... — Поглянув на зніяковілого молодика. — Ось — не рівня вам, пане, а людина проста, бідна... Солдат. Брав участь у Альпійському поході. З Суворовим ходив... А ви його — кулаком?!
Поручик мовчав, втупивши перед собою погляд. Не відповідав ні слова.
Сидячи вже в кареті, поряд з ротмістром — той устиг до сніданку розкупорити пляшку рейнвейну і тепер дрімав, — Котляревський докоряв собі, що так поспішливо від'їхав. Хто знає, що там нині на станції. Проїжджий князьок, може статись, поб'є старого доглядача, образить його жону, і ніхто за них слова не замовить. Всю дорогу не міг заспокоїтись. Лише на новій станції, де знов довелося ночувати, їх наздогнала ще одна карета, і він, розпитавши проїжджого чиновника про поручика, трохи заспокоївся. Виявляється, князьок нікуди особливо не поспішав; любитель пиятики, зажадав у доглядача горілки і разом з таким

читати