Завантажити

же проїжджим, як і сам, офіцером весь день грав у карти, дудлив горілку, а тепер, мабуть, сни бачить рожеві.
— Чого дивуєтесь, милостивий пане, така нині молодь пішла, — просторікував літній вже суддівський чиновник, п'ючи з блюдечка чай-кип'яток у прикуску. — Для батьків то як? Між тим, як видно, із достойної сім'ї отой поручик і, мабуть, маєтної. Ми, нахвалявся, володієм землями під Харковом! Ми — потомствені! Ми те, ми се...
Повечерявши, Котляревський не міг, проте, заснути і, спитавши дозволу у попутників, запалив свічку, яку возив з собою.
В баулі разом з новими книжками Карамзіна і Державі-на була минулого року видана збірка байок Крилова і його ж, переписані від руки, кілька картин із “Підщипи”, чому особливо радів. Траплявся перший-ліпший випадок, і він перечитував їх, ці картини, тепер знав майже всі до останнього рядка напам'ять, міг би прочитати будь-яку сценку, був переконаний: “Підщипа” прикрасила б афішу якого завгодно театру, навіть імператорського. Між тим, цензура публікацію комедії заборонила, театри ж її не брали жоден, не кажучи вже про столичні.
Інший автор, ображений, полишений без уваги, не переставав би говорити на кожному перехресті про дику несправедливість, а Крилов, якщо хто із друзів починав розпитувати про п'єсу до того ж і співчуття висловлювати, посміювався, ставився до історії з “Підщипою” майже спокійно, навіть якось байдуже, і не відмовляв, однак — зрозуміло, лише друзям — “на один вечір” почитати досить вже розтерзаний рукопис.
Крилов довірив свою “Підщипу” і Котляревському, і не лише прочитати, але й дещо перебілити для себе. Всю ніч, читаючи і перечитуючи комедію, Іван Петрович дивувався дотепності автора, стильовій неповторності, встиг виписати три картини і ранком відніс рукопис господареві.
Якби довелось взяти у Полтаву лише ось ці дванадцять аркушів з виписками і нічого більше не встигнути, і тоді вважав би, що недаремно прожив у столиці всі .ці майже два роки. Звичайно, жаль, не перебілив всієї п'єси, не встиг... Помилку свою він виправить три роки згодом, знаходячись з дорученням у Санкт-Петербурзі. В два вечори перепише її від першої до останньої сторінки, а потім, повернувшись до Полтави, ще й поставить її... Та це буде пізніше. А поки що, прихилившись до віконця у поштовій кареті, пригадував останню зустріч з дивним, незрівнянним Крилевим.
3
Кожного разу, переступаючи поріг цього дому, відчував себе так, нібито з'являвся в часи оні перед очі командуючого з доповіддю, оглядав себе, осмикував мундир, ще раз думав над тим, що і як скаже...
Господар, обкладений за звичкою подушками і книгами, иапівлежав на низькому широкому дивані. Усмішкою зустрів гостя, простяг руки:
— Йди-но ближче, батечку, а то світло в очі — і не бачу лиця твого. Але ж блідий чому? Чи не занедужав?
Крилов потискував великими м'якуватими долонями тонку руку гостеві і повторював:
— Нездужаєш? Признавайся.
— Помилуйте, Іване Андрійовичу, я здоровий... А ось ви як?..
— Пісенька моя, голубе, скінчена. Задишка клята мучить, а так би ще й нічого... Мине, думаю, якщо... гірше не стане.
— Не стане, не повинно ж... Вам би поблизу моря пожити, в краї теплі десь під осінь перебратись... І, повірте, знаю, все б у вас минулось.
Крилов у відповідь лише усміхнувся дружньо і печально водночас, в його усмішці були і знання життя, і сердечність, і особлива, криловська, лукавинка.
Вони були майже однолітки — кожному перейшло за сорок, і тому, забуваючись іноді, звертались один до одного по-простому — на “ти”, та, похопившись, замовкали; Іван Петрович навіть просив вибачення, що викликало саркастичну усмішку Крилова:
— У кого ти, батечку, подібних церемоній набачився? Чи не у китайців? То начебто у них не бував. А може, у турків запозичив?
Поглянувши один на одного, вони раптом починали весело, від душі сміятись, причому Котляревський сміявся так заразливе, що, дивлячись на нього, не міг утриматись і Крилов і, сміючись, поохкував, стогнав, витираючи високе чоло великою кремовою хусткою:
— Заморив...
З кожною новою зустріччю вони ставали дружніші, один в одному бачив саме ту людину, котрій можна довірити найпотаємніше, розповісти, над чим працюєш, що хвилює, викликає сумнів, такий не зрадить, зрозуміє з напівслова, дасть пораду від душі, щиросердно, а на випадок потреби підтримає, подасть руку товариської допомоги; а коли-не-коли вечірком, після дня нелегкої праці, з таким приємно і посидіти, про те, про се погомоніти, почаювати.
З сивими скронями і глибокими темними западинами під очима Іван Андрійович виглядав старше своїх літ, до того ж і важко дихав: давалась взнаки тучність, а можливо, і вогкувата погода. Зрадівши, проте, гостю, на часину забув про нездоров'я, всадовив його побіля себе в крісла, заметушився, подзвонив слузі і наказав негайно приготувати свіжої кави: “Вгощу тебе, батечку, питвом заморським, сиріч, кофеєм...” І, поки

читати