Завантажити

тремтіли. А він, лишивши двері відкритими, ступив крок, ще один, кинувся ближче, підхопив її під руки: вона раптом захиталась і впала б, якби не підтримав, підломились ноги.
Припала до пропахлої весняною свіжістю шинелі і завмерла. Не відпускала, ніби боялась, що він ось зразу, ще й не роздягнувшись, поїде, знову відлетить у далекий незнаний край.
Він гладив сиве волосся, пониклі худенькі плечі:
— От і добре!.. Добре, — повторював і повторював, відчуваючи, як щось душить його, не дає дихати.
А вона не могла відірватись від нього, не могла стишити дрожі, яка раз по раз струшувала нею, ніби їй було то холодно, то невимовне парко.
— Це мине... мине, — говорила стиха, дивлячись на сина крізь щасливі сльози.
Він був такий, як і колись, тієї далекої весни дев'яносто третього року, коли вперше проводжала в Коврай, до пана Томари, таким пам'ятала його і пізніше, в день повернення додому, таким пішов на військову службу, і ось тепер він такий же — стрункий, і високий, і худий, щоки рівні, аж плоскі, і хоч обвітрені, але ж надто засмаглі, аж ніби чорні, і шия, як у юнака — тонка і довга.
У неї зразу ж з'явились турботи, які вважала найголовнішими: треба так зробити, щоб він поправився, не був таким худим, інших турбот у неї вже не було і ближчим часом не передбачалось.
Допомогла роздягтись, віднесла шинель в передпокій і повісила, щоб потім почистити, затим тут .же повернулась, всадовила в любиме ним крісло, сказала, щоб там і сидів, поки вона приготує помитись, покличе служницю, що, мабуть, пішла спати, разом вони внесуть корито, він же нехай поки що посидить, відпочине, потім вони разом повечеряють, а щоб йому було чим зайнятись, принесла скриньку з люльками і тютюном, що зберігся.
Вона світилась, ніби її раптом осяяло сонце та ось так і застигло на обличчі. У дверях обернулась:
— Не віриться, що... повернувся. А він, огорнутий раптовою тишею, зігрітий домашнім затишком, спитав:
— Як ви тут, мамо?
Усміхнулась лагідно, похитала головою:
— А ти не знаєш?
— Ні...
— Змучилась... чекаючи, — зітхнула і більше ні слова, та й навіщо вони? Він усе зрозумів, уявив її одну в кімнаті у довгі зимові вечори зі своїм незмінним в'язанням біля згасаючого каміна, коли за стінами скаженіє хурделиця, скиглить у піддашку, торохтить у шибку, шпурляє грудками снігу, а коли вщухне, стане глухо нараз, неначе навкруг все вимерзло, вилюдніло. Гостро відчув, як завинив перед нею, як дорога вона йому, в цілім світі єдина. Поривчасто підхопився з крісел, взяв маленькі сухі руки у свої і, похапцем обціловуючи їх, зігріваючи теплим диханням, говорив і говорив:
— Не поїду вже! Ніколи... З вами буду. З вами!..
5
В губернському місті Полтаві того дня нічого особливого не трапилось. Місто творило своє узвичаєне життя.
В гостинному ряду, як і належить, о сьомій ранку загуркотіли засови і пудові замки — то прикажчики відчиняли лавки, рундуки і крамниці, солодко позіхали, аж ніби розривало їм роти від позіхання, хрестились на бані церков, в яких дзвонили до заутрені. На Кузнецькій греблися по калюжах дві гарби з сіном, і здавалось, вони не їдуть, а пливуть, а на самому вершечку, на сіні, чорніли смушкові шапки вожчиків, в повітрі свистіли батоги:
— А цоб — цабе!..
Воли ж нехотя помахували хвостами і йшли собі, як і раніше, спокійно, розмірене. Раптом вереснуло порося, випорснувши з двору навпроти, воно мало не потрапило під гарбу, та, обляпане багнюкою, вискочило і прожогом кинулось у розкриті ворота. І сміх, і гріх.
Високо піднімаючи ноги, щоб небавом не вскочити у калюжу, бігли чиновники у присутствен! місця, кутались у шинельки, метляючи полами по мостовій. Прошествувало троє ченців із Хрестовоздвиженського монастиря; здоровий, пикатий ішов попереду, а двоє тяглися позаду, несли щось важке, самі ж худі, аж сині, у благеньких рясах, як видно, послушники, ще молоді, лякливі, час від часу позирали на свого старшого, а той на них, здавалось, не глядів, та вони знали: він все бачить і чує, а тому йшли, ні на що не звертаючи уваги. Місячи на мостовій грязюку, прошвендяла, ламаючи ряди, інвалідна команда.
Губернське місто, як і кожне місто, жило своїм приватним життям, його ніскільки не обходило, що десь безкінечними шляхами найбільшої у світі імперії летять, поспішають кур'єри у особливо важливих справах, не жаліючи ні коней, заганяючи їх на смерть, ні самих себе. У вищих сферах вирішувались долі держав, а в північній столиці вже збирався в далеку дорогу, у саме серце Порти, полководець і дипломат Михайло Кутузов, лише через нього мали надію умовити султана на мирні контракти, і те потрібно було робити якнайскорше, бо на заході збиралося знову на негоду: гроза Європи — імператор французів — готував армії, квапився до нової сутички з білим царем.
А тим часом в маєтках генерал-губернаторства, як і по всій Російській імперії, жиріли з чужого поту панове поміщики та

читати