Завантажити

простим жестом начебто уклавши з ним союз на сердечну дружбу і братерство...
Вечір спливав поволі. Відшумів за вікнами холодний дощ. Час було прощатись. Котляревський волів би вже і відкланятись, але не міг підвестись, все ще сидів, хоч і розумів нетактовність своєї поведінки.
Перед тим як піти до Крилова, дав собі слово: щоб там не було, попросити у Івана Андрійовича “Підщипу”12. Про існування якої йому розповів все той же Миколенька Гнєдич. Але як звернутися з таким незвичайним проханням до Крилова? Спиняла думка: а раптом відмовить? Скаже: на жаль, не можу, пробач, добродію, навіть обіцяти не буду... Відомо, що Крилов довіряв цей рукопис тільки друзям, певною мірою однодумцям і строго вимагав повернення його в точно визначений строк.
Бажаючи дати зрозуміти Крилову, що він знає про існування “Підщипи”, Котляревський заговорив... про останні театральні новини і сказав, що ось нині в моді князь Шаховський, ставиться він “на театрі” майже щовечора, і написав, правду кажучи, чоловік чималенько — в один мішок не вбереш всього, а ось він, Котляревський, не в силі себе примусити додивитись хоч би один спектакль цього пана до кінця. П'єси його, далебі, бліді відбитки життя, а частіше — надумані, від таких, з дозволу сказати, п'єс на сон хилить. І тому він не може зрозуміти, чому в такому разі достойні уваги широкої публіки твори лишаються поза театром, театри їх не беруть, під різними приводами відсувають? Навіть такі ось, як “Школа лихослів'я”, “Ябеда”, “Недоросток” йдуть вкрай рідко, їх намагаються не помічати, а, крім того, є — він це точно знає — ще .й інші, не менш достойні речі, які не тільки не ставляться на театрі, але — подумати тільки — не публікуються, тому і прочитати їх не можна, бо ніде взяти.
Крилов слухав, але розмови не підтримував, і Котляревський, так і не зважившись заїкнутися про свою просьбу, уже став прощатись, обіцяв зайти на “вогник” як-небудь ще іншим разом, коли це раптом Іван Андрійович, нахилившись, дістав із бюро, що стояло біля узголів'я, невеликий у синій обкладинці рукопис і простяг гостеві.
— Ось ти, голубе, з басурманами зустрічався, і ніби ж не без успіху? А тут слова вимовити не осмілишся... Візьми-но.
Котляревський взяв рукопис, побачив передній напис, спалахнув від радості:
— Не наважувався... Рукопис цей, наскільки знаю, токмо друзям довіряєте, а я хто?..
Крилов глянув спідлоба непривітно, насурмив густі брови:
— Дивина... Одне слово, повернеш, коли прочитаєш, бажано, однак, щоб не тягнув.
— Та я зразу... Завтра ж...
— Добре... Тільки от переписувати не раджу...
— Та ні... А якщо одну-дві сцени?.
— Дивись сам...
Вітер, вогкий і холодний, особливо сильно задув на самому березі; з шумом розбиваючись об кам'яні парапети, важкі хвилі сповзали, відходили на деяку відстань, щоб через хвилину кинутися знов. Рідкі зорі яскраво світили з високого неба, а тонкий шпиль самотнього Петропавловського собору — по той бік Неви — розрізав легкі хмари надвоє, і деякий час вони йшли двома потоками, потім знову з'єднувались і рухались суцільною чорною лавою далі, за місто, аж у крижане море, небо там, вугільно-чорне, було без єдиної світлої цяточки.
Ні, холодно в той вечір не було і почував себе, як уже давно досі, добре. І все тому, що ніс з собою дорогоцінний рукопис; ось він, загорнутий у цупкий папір, шарудить при кожному кроці під шинелею. Та найголовніше, що хвилювало, підносило у власних очах: великий Крилов, незрівнянний поет Росії лічив і його, автора ще не завершеної поеми, своїм другом і тому-то довірив, можливо, найдорожче із того, що мав нині, обдарував своєю дружбою...
 
Полтаву він розгледів вже під вечір. Між дерев замиготіли бані церков, гострий шпиль католицького костьолу, вздовж пригірка побігли хати, крамниці; і нарешті розгледів веранду, що, ніби ластів'яне гніздо, приліпилась до будинку на самій горі. Здалося, що на веранді він розгледів і високу, у чорному, постать. Мати! Боже мій, матінко!.. І знову — вкотре вже! — постукав ямщикові: гони ж, гони, хлопче!..
Повільно, ох, як повільно рухався пором! Здається, і Ворскла під ним — рідна, прекрасна, у зелених берегах — застигла, а берег — той, другий — не наближувавсь, а віддалявсь. І все ж таки ось вони, сходини! І перший знайомий — старий посивілий, як голуб, будочник. Ніби в тумані, проплив ліхтар; будочник, катеринівських часів солдат, не впізнав капітана, освітив ліхтарем приїжджого, щоб переконатись, а хто ж пожалував у губернський град. І як тоді — вісімнадцять років тому, біля Київського в'їзду — глухо мовив:
— З богом!..
Нарешті, нарешті, він дома, біля рідного порога! Скінчилась довга, як безвість, дорога в тряских поштових каретах, стомлююче висиджування на станціях, кружіння перед очима сумних краєвидів, від чого можна втратити здоровий глузд...
Побачивши його, мати не скрикнула, якусь мить не могла ворухнутись, складені на корсетці руки її

читати