Завантажити

оце три дні тому, чула, просять по семи і навіть по восьми копійок гнуть. Буцім пан губернатор заборонив продавати дорожче, так хіба ж цехові послухають? У них свій закон; “не хочеш — не бери”. І князь їм не указ, з живого і мертвого здеруть. Не добрались до них, а коли й доберуться, то у обивателя, мабуть, душі вже не буде”. Мати ледь приплющила очі, ще не згаслі, чорні, і брови, густі, рівні, розійшлися, а по обличчю, тонкому, схожому на синове, побігла та й розтанула усмішка.
І син оцінив це: вірно сказано. Проте знову промовчав. А мати згадала і князя, нового генерал-губернатора, Лобанова-Ростовського Якова Івановича. Люди кажуть, строгі їх сіятельство, навіть дуже строгі, а взагалі ж, доступні: хто з суплікою до них — приймуть, вислухають, потім, можливо, всього і не зроблять — скоріше так і трапляється, — але спасибі і за те, що слухають, не відмовляються. А іще кажуть: князь служивих людей шукає, навіть у Санкт-Петербург їздив, чиновників навіз нових. Губернія ж у нас, люди, бач, потрібні...
Іван слухав, мотав на вуса. Мати, як видно, і вела до того, щоб знав, як і де ступити, з ким зустрітись, якщо забажає знову у службу.
Після сніданку пішов до себе, розбирав папери, книги, розіклав все те у шафи, окремо — не на виду — кілька пач кунків з “Енеїдою”. Коли ввійшла мати — принесла квасу свіжого куманець, — ставив останній пакунок. Мати ще не бачила нового видання поеми і зразу помітила її.
— Намучився з нею?
— Всякого було... позаду вже.
— Тепер відпочинь. Забудь погане. Не думай.
— Як же не думати? Ажити як?
— Думки різні приходять, як я мислю, від невлаштованості, незатишку, а чи тобі дома погано?
— Що ви, матінко? Вашими турботами зігрітий, почуваю себе, як в юності. Тільки ж не всидіти мені вдома, послужить би ще, та не знаю, може, старий став, непотрібний?
— Звідки в тебе таке?.. В твої роки інші життя починають.
— Ви про своє, мамо, а я ж про службу.
— І я про те... До князя йди. Він прийме і, надіюсь, прийнявши, не відмовить, уважить твоє бажання, а коли ні — дасть бог і так проживем. Чи багато нам з тобою потрібно? Вистачить і пенсіона.
Розтривожений турботою матері, низько схилившись, поцілував їй руку — маленьку, ще більше, здавалось, схудлу з часу останньої розлуки, одне було незмінним — вона пахла, як і в дитинстві, м'ятою. Вдихнувши того запаху, відчув, як дивною силою повниться серце, і ніщо, здавалося, в світі не в змозі спинити чи застрахати, і він сказав матері, що обов'язково скористається порадою і піде до князя, хоч і противног принижуватись, просити, ще живуть у пам'яті ходіння по петербурзьких вітальнях. Але сьогодні він працюватиме, треба ж паперам лад дати, він чимало записував в Петербурзі, а ще більше в дорозі, і, правду кажучи, дещо засіло в голові, спокою не дає, і з цим теж волів би, поки задумане не зів'яло, не згасло, розібратись.
— Аякже, сину, працюй, я тобі не заважатиму.
І пішла до себе, а він, одягши, за звичаєм, свіжу білу сорочку, присів до столу, а небавом присунув стілець ближче. Буде служба чи не буде, а він працюватиме. Безсонні ночі, болючі сумніви, переписка — вкотре! — заново — все це було, є і неодмінно буде, але так, мабуть, і трeбa, бо нема ж легких шляхів у житті, а в мистецтві — і поготів.
Не помітив, як і завечоріло. Ввійшла мати, запалила всі чотири свічки у старому мідному шандалі і поставила серед столу, а він, у білій, як сніг, сорочці, розстебнутій на два верхніх ґудзики, сяк-так зачесаний, писав і писав, ледь нахиливши голову. Строфа лягала за строфою на чистий, як ранкове світання, аркуш паперу, щоб завтра чи післязавтра бути переписаною заново, і після того ще багато разів.
Не чув, як двічі відхилялись двері: то мати, не входячи до кімнати, стоячи на порозі, з ніжністю і тривогою дивилась на нього, але не кликала, не просила лягти, бо вже пізно, проспівали на Мазурівці другі півні, не сміла заважати, добре знала, що нині з ним не поговориш, думки його шугають далеко десь від рідної хати, може, в незнаних землях серед невідомого люду.
Тихо причиняла двері і йшла до себе, потім поверталась і знов таки йшла і довго, поки він працював, товклася з кутка в куток; прокидалась служниця тітка Орися, питалася спросоння: “Га? Що? То я зараз...” — і лягала знову. Мати чула все: і як він запалював люльку, ходив по кімнаті, сідав до столу; вона не могла заснути, ніби і сама сиділа поруч з ним, ділила сумніви і тривоги, успіхи і невдачі, все-все — навпіл.
У нічній тиші, як звичайно, добре думалось. Пригадувались щасливі роки разом з Петром, коли вони, ще тоді зовсім молоді, схилялись над Івасевою колискою і мріяли про синове майбутнє, всією душею прагнули, щоб було воно щасливим, а якщо Івась буде щасливим, тоді і ім обом нічого іншого не треба. Давно вже нема Петра, одна лишилась з сином, не хотіла вітчима для Івася, хоч і знаходились люди — не стара ж ще була і, мабуть, непогана, а от не хотіла нікого — і

читати