Завантажити

знайдуться — то і Полтава за столицю зійде. Чи не так?..
— А чому б справді нашому теляті та вовка не з їсти? — кивнув Котляревський і теж усміхнувся: йому подобався Амбросимов і його вигляд — людини робочої, що завжди при ділі, завжди заклопотаної, вищою мірою освіченої, доброї, уважної, товариської, з таким справді приємно зустрітись, поговорити, та, власне, від однієї думки, що така людина живе в одному з тобою місті і ти, якщо забажаєш, коли завгодно можеш з нею зустрітися, — легше дихати, і світ здається не таким вже сірим і безрадісним.
Вони стежили, як важке, хоч і порожнє, цебро спускається все нижче і нижче, ось воно минуло четвертий ярус, потім третій, другий і, нарешті, перший, його підхопили, поставили на землю.
— А служить не збираєтесь? Чи пенсіоном проживете? — спитав, ніби між іншим, Амбросимов.
— Був намір проситися в службу, та не так се просто.
— Це так. — І раптом: — А знаєте, друже мій, що ми маємо намір побудувати в Полтаві? Не знаєте? Театр! Так, так! І прожект готовий.
— Невже? От радість! А в якому ж місці?
— За Німецькою слободою. А навпроти театру — головпоштамт буде.
— Багато встигли. Присутствен! місця спорудили. Монумент закінчуєте. А тепер ще й театр. Все це не забудеться. Полтава благословить вас, Михаиле Васильовичу.
— Не об тім річ. Ось з монументом не впораємось... Але на той рік все-таки закінчим. І відкриєм. Місце ж для нього пречудове. А ідея — то ваша, мосьпане. Пам'ятаєте?.. Так ось що, — без паузи продовжував Амбросимов, — раджу до Огнєва піти. Чули про нього?
— Директор училищ?
— Він самий. До речі, коли ми йшли сюди, він їхав якраз, мабуть, до себе, в гімназію, він же оної і директор. Підіть. Не відкладайте.
— А прийме?
Амбрисимов стенув плечима, дивуючись:
— Кого ж кращого знайде?.. Обов'язково підіть. Зараз же... І до мене заходьте. Не забули, де живу?
— Знаю... А ви не обминайте моєї хати. Матінка зрадіє...
— Прийду.
Вони попрощались.
Того ж дня, за порадою Михайла Васильовича, Котляревський відправився до Огнєва...
Директор гімназії прийняв відвідувача більш ніж сухо.
До свого призначення в Полтаву Огнєв служив у Петербурзі у новоствореному міністерстві “освіти в його шкільному управлінні і своє призначення у заштатне губернське місто вважав тимчасовим, тому-то і турбувався про гімназію і місцеві повітові училища, які мав опікати, постільки поскільки. І все ж не лишався байдужим до того, що про нього подумає “їх сіятельство” пан генерал-губернатор, і, зрозуміло, як людина у справі своїй обізнана, учителів для гімназії добирав уважно, віддаючи перевагу тим, хто мав університетську освіту, вірно вважаючи, що тільки високоосвічені люди повинні сіяти вічне і розумне. Тому-то, почувши, що несподіваний відвідувач університету не кінчав, навіть не бачив, який він, не закінчив і повного курсу духовної семінарії, ні про що більше говорити не схотів, не звернув ніякої уваги і на воїнське звання, яке носив візитер, так чи інакше, а на ті часи досить немале для Полтави. Не підводячи голови, презирливо копилячи нижню губу, популярно пояснив капітанові, що “згідно циркуляру” — не забув назвати і номер його — він, директор училищ, не може брати в службу осіб, знання яких високим вимогам не відповідають. Тільки у виключному випадку міг би взяти пана капітана на службу, але такого випадку в ближчому майбутньому він, на жаль, не бачить. І все ж, він доповість правителеві краю про візит капітана, і відповідь буде відома через два, можливо, три дні. А поки що — він “дуже радий знайомству”.
Майже так, у такому ж тоні відповідали і в Санкт-Петербурзі. Нічого сказати, виучка у панів із міністерства відмінна, певного не обіцяють, але витончено привітні — не прискіпаєшся, щоб вам і на тому світі ікалося і не переставало.
Довелося вибачитись і відкланятись. Огнєв недбало кивнув:
— Бувайте...
Минали дні. Іван Петрович майже не виходив з дому, ні з ким не зустрічався, хоч мати і натякала: треба б провідати давнього приятеля Павлушу Стебліна-Камінського, він, як і Міклашевський, давно одружився, привів у хату молоду і гарну жону. Можна б завітати і до Михайла Васильовича. Пам'ятаєш пана Амбросимова? Такий же, як і був — хвилиночки не всидить, все б йому будувати та перебудовувати, гасає по місту з кінця в кінець від саменької зорі до зорі, миттю закипає, хоч ніхто його, здається, і не гріє, скоріше — навпаки.
Після розмови з Огнєвим він цілими днями сидів у себе в кімнаті. Перечитав куплені в дорозі книги, проглянув граматику Протасова і ще раз переконався, що підручник зовсім не поганий, користуватись ним, як на його погляд, можна і зараз. Не трапляється лише нагода, щоб довести це на ділі. Огнєв, бач, не схотів і розмовляти, хоч і не відмовив, обіцяв доповісти правителю. Думка про те, що Огнєв не забуде, доповість, і тоді, можливо, одного дня він дістане службу, якщо не в гімназії, то хоч

читати