Завантажити

мирно потрактувати, а Росії нині мир як ніколи потрібен... Буонапарте знову, чути, щось замишляє, надто гордо голову несе, як би не довелося з ним знову зіткнутись. Нам дуже мир потрібен на півдні, руки б розв'язали... Проте ми відхилились злегка. Так де б ви хотіли служити, мосьпане? Мені доповідали, ви саме з цією метою і шукали зустрічі.
— Цілком вірно, ваше сіятельство, мав намір просить вас про службу.
— Що ж вас цікавить?
— Все, що вважаєте можливим запропонувати.
— Одначе...
Князь підвівся, як на свої роки, ще досить стрункий, широкий у плечах, у добре пригнаному мундирі, лише волосся сріблилось на скронях, а під очима помітно залягли густі тіні. Він обійшов стіл, розгорнув теку, погортав папери. Котляревський підвівся теж.
— Сидіть, розмовляти стоячи якось не звик. — Князь знову всівся у кріслах, запрошуючи жестом сісти і Котляревського.
Іван Петрович відчував: чимось він сподобався князеві, але повірити в це не смів, тому і не дозволив собі жодного зайвого жесту, тримався строго, можливо, найіть більш строго, ніж на початку бесіди. Від “сильних світу цього” — знав з власного досвіду — можна чекати чого завгодно, вони, як осіння погода: ранком сонячно і тепло, під обід — дощ, вітер, а перед вечором може трапитись і сніг.
— А як ваші видавничі справи, якщо не секрет? Вдалося видати поему? Мені говорили, ви заради цього і проживали в столиці? — спитав князь після невеликої паузи.
— Поему видано, хоч... коштувало це деякого труда: довелось самому тримати коректуру, бо людей, які б добре знали нашу мову, майже нема в столиці.
— Так, так, розумію... І кажете, деякого труда це вам коштувало?.. Але тим більш приємно, що успішно справились зі своєю місією. Ну а привезли з собою хоч би зайвий екземпляр?
— Віддруковано невелику кількість, бракувало паперу... Але те, що поступило в продаж, розійшлося. З собою, зрозуміло, деяку кількість привіз і, якщо дозволите, ваше сіятельство, вважатиму за честь піднести вам одну з них. — 3 цими словами Котляревський стрімко підвівся і, підійшовши до столика біля дверей, взяв залишений там пакунок.
Лобанов-Ростовський прийняв книгу, прочитав напис на титулі, задоволене кивнув:
— Дякую! Порадували. Я ж перші три частини читав, а тут, бачу, вміщена і четверта. Прочитаю. І дома у мене читачі знайдуться, чого доброго, до дірок зачитають. — Князь багатозначно усміхнувся. — Однак у книзі вашій декому досить-таки дісталось — нащадки запам'ятають. До речі, хотілось, мосьпане, спитати вас. В книзі повсюдно виступають боги Олімпу, а от виглядають вони настільки життєво і так ведуться, що примушують думати: а чи боги вони справді? Може, автор мав на оці кого-небудь із нині живущих не на Олімпі, а на землі нашій многогрішній?
Котляревський піймав на собі лукавий погляд співбесідника. Правитель краю, без сумніву, давно вже зрозумів поему. Кривити душею перед ним, викручуватись смислу, мабуть, не мало, але і повністю відкритися — теж не зовсім безпечно: князь всесильний, і не лише на Україні, і здатний на все, коли захоче. Не вір, Іване, що про нього говорять: ліберал, доступний. А чи не ховається за личиною доброзичливості зовсім інша людина? Чи не в його маєтках, розкиданих по всій імперії, мруть голодною смертю люди? Це теж розповідають, але пошепки, щоб, чого доброго, не докотилось до княжого вуха: тоді не оберешся лиха. Ні, треба бути обережним — так, ніби йдеш по тонкому льоду, а він готовий завалитися в першу-ліпшу хвилину.
В одну мить оцінивши підступну суть питання, Іван Петрович відповідав спокійно, можливо, навіть сухувато, всіма силами ховаючи невтримний світ очей:
— Книга моя, ваше сіятельство, як ви розумієте, літературнии твір, а рід поетичної літератури дає авторові право на фантазію, навіть деяке, як бачите, перебільшення... Я мав на увазі старі легенди, перефразовані на наш народний стрій, і героїв своїх я одяг, як, мабуть, помітили, в народну одежу, вони не проти того, щоб і хильнути при нагоді і добре закусити, причому, перевагу віддають українським стравам... Розумний читач зрозуміє, що до чого, а я ж тільки на такого читача уповаю...
Лобанов-Ростовський ще раз відкрив і закрив книгу, нічого не відповів. Дивно було бачити в його руках, на яких сяяли оздоблені дорогими діамантами кільця, книгу, в якій сміливо, повним голосом заявила про себе в суті мужича правда, та ще українською мовою, вимагаючи всесвітньої уваги. Руки ці могли все, що завгодно, досить було одного розчерку пера — і книга могла щезнути, не поздоровилось би і авторові, минулі заслуги при цьому були б геть забуто; ці руки лежали поки що на книзі спокійно, без руху, ніби притаємнились на часину, щоб в наступну мить прийти в рух, стиснутись в кулаки...
В кабінеті було тихо. Десь внизу, під самими вікнами, прошуміла карета, цьвохнув батіг. На портреті царя, в великій кришталевій люстрі, у високих келихах на таці грало ранкове сонце, відбивалось у золотистому

читати