Завантажити

однак, ніхто не спинив, .не спитав, для чого він тут, до кого йде і з якої причини, адже він поки що сторонній, хоч незабаром — може, ще сьогодні — буде тут своєю людиною.
Хотів було постукати в одні з дверей, але з кімнати навпроти вийшов зсутулений пан у. чорному сюртуці; вклонившись, Котляревський запитав, де б можна бачити директора училищ пана Огнєва. Чоловік у сюртуці вказав кімнату, із якої тільки-но сам вийшов:
— Пан статський радник ось тут.
— Мені потрібен пан Огнєв, а не... статський радник.
— Це звання носить пан Огнєв.
— Дякую... Не знав.
Учитель — а це, мабуть, був один з учителів гімназії — байдуже поглянув на капітана і, почовгуючи чобітьми, пішов коридором в кінець його, де з напіввідчинених дверей визирала стрижена голова, а побачивши учителя, тої ж миті сховалась.
Яка неприємна похибка: виявляється, директор училищ і статський радник — одна і та сама особа, а ти, пане доглядач, і не знав, а треба ж знати своє майбутнє начальство.
Постукав і, почувши запрошення ввійти, відхилив двері.
Огнєв був у кімнаті один, в накинутій на плечі шинелі, збирався, мабуть, іти. Не важко було здогадатись: він не чекав візитера, бо якось надто високо підвів сивуваті брови:
— Ви, мосьпане? — Зняв з вішалки капелюх. — Ваша справа ще не розглянута. — І зовсім сухо закінчив: — Та, гадаю, запропонувати вам нічого не зможу і в майбутньому. І, вибачте, мосьпане, зараз їду... У справах.
Котляревський внутрішньо усміхнувся: до чого цікаві іноді люди, і ніскільки не образився на директора училищ, що дозволив собі не запропонувати сісти, не вислухав, байдуже кинув: “Нічого не зможу і в майбутньому...” Можливо, Огнєва варто пожаліти. Приїхав із сяючої Північної Пальміри, де обіймав досить високе місце у Головному управлінні училищ, мріяв, зрозуміло, про більш значний чин і більш широку діяльність на ниві освіти, можливо, навіть про крісло, якщо не міністра, то хоч його товариша, а натомість — посланий у новостворену губернію на посаду директора училищ, в місто, де, крім кількох трактирів, кофейних домів, гербергів і безконечно довгих вечорів, супроводжуваних грою у карти і випивкою, нічого нема і в найближчі роки навряд щоб передбачалось. Він міг відмовитись і не поїхати, але тоді, напевне, мусив подати у відставку взагалі, а в Полтаві все-таки була надія перебути трохи на новій посаді і виїхати в столицю. Не відав пан радник, що на новому місці йому доведеться прожити не один десяток років, стати врешті полтавським старожилом.
Огнєв одяг шинель, наглухо застебнув її і ще раз поглянув на відвідувача, який і після сказаного чомусь не йшов і, здавалось, ніскільки не був засмучений відмовою.
— Ви щось хотіли ще?
— Так. Власне, одну хвилину вашої уваги. Справа в тому, Іване Дмитровичу, що у мене лист на ваше ім'я. Прошу! — 3 цими словами Котляревський дістав із-за вилога шинелі і подав спантеличеному Огнєву пакет, відповідним чином опечатаний великою сургучевою печаткою. Оглянувши печатку скоріше за звичкою, ніж з метою перевірити цілість, зламав її і розірвав конверт.
Лист він прочитав стоячи, затим ще раз. В ньому було всього кілька фраз і, щоб прочитати їх, не потрібно було багато часу, але Огнєв читав їх повільно, ніби бажаючи пересвідчитись, що перед ним не підроблений лист, а справжній, та ще й за підписом самого князя, і, пересвідчившись в цьому, — просто чудо! — на очах став іншим, зник сухуватий тон, байдужий погляд, сірі холодні очі потемніли, на вилицях спалахнув рум'янець; опам'ятавшись, запросив капітана сісти, сам посунув крісла, хотів було зняти шинель і капелюха, але капітан вибачився і спокійно, ніби нічого і не сталося, сказав:
— Я прийду до вас ще не раз, але зараз я б бажав...
— Розумію. Ви бажаєте негайно?..
— Саме так, Іване Дмитровичу, з вашого дозволу, я бажав би відвідати будинок, тобто місце моєї майбутньої служби, якщо... дозволите?
— Ви ще питаєте!.. Та ви вже призначені... Наказ буде потім.
— То як же?..
— Якраз я їду туди... Поїдемо, отже, разом.
9
Невисокі ворітця. Квадратний, витовчений точок двору, і будинок на вісім вікон. Довгий, приземкуватий, вкритий очеретом.
За будинком — сад, уже облетілий, чорні дерева тягнуть у небо тонке беззахисне віття. В глибині двору, під високим тином, — колодязь; журавель, розхилитавшись, перекреслює низьке сіре небо надвоє. А колодязь чомусь відкрито, сюди б потрібна ляда. Недогляд. Адже тут діти, ніхто і не помітить, як біда трапиться. Про що, однак, ти думаєш, пане доглядач, не встиг поріг переступити, а туди ж — втручаєшся, осмикнув себе, озирнувся на Огнєва: чи не помітив чого...
Огнєв, поки їхали, повторював одно і те саме, неначе дятел довбав: нелегко, ой, нелегко, може, навіть важко буде, але ви, мосьпане, погодились, не жалійтеся тепер. Діти — вони, звичайно, діти і є, різні, особливо важкі ті, які не розуміють, як важливо старанно вчитись, бути

читати