Завантажити

сподобатись пану доглядачеві, від вас залежатиме його до вас відношення...
Огнєв говорив би ще, мабуть, довго, але наближався полудник, а він звик у своїй трапезі до певного, порядку і тому, діставши годинник з футляра, потримав його на долоні, клацнув кришкою і, відвівши руку подалі від очей, придивився до нього і знову закрив.
— Залишаю вас, пане капітан... До побачення! Весь зал підвівся і, поки Огнєв прощався з доглядачем, не сідав.
Подякувавши директорові за увагу, Котляревський сказав, що, певно, за два-три дні він ознайомиться — звичайно, побіжно — з пансіоном і прийде до нього з доповіддю, попросив унтера провести Івана Дмитровича до виходу; і взагалі, нехай Капітонич займеться чимось своїм, а він, доглядач, побуде з вихованцями у залі.
10
Отож новий доглядач і вихованці пансіону лишились самі. Огнєв від'їхав, і вже ні сьогодні, ні, мабуть, завтра його не буде, та, власне, чим він зможе допомогти, коли доглядач не зуміє знайти спільну мову з дітьми? Ніхто тут не допоможе. До всього треба доходити самому. Треба знати і господарські справи: які запаси овочів і картоплі лишились, чи вистачить їх на зиму, як закуповуються інші продукти, хто ще не платив за утримання в будинку, чи є паливо, як одягнуті і взуті вихованці, чи є підручники і зошити? Все це і багато іншого повинен доглядач знати, і, звичайно, чим скоріше, тим краще. А поки що він мусить говорити.
З чого ж почати? Про що спитати, щоб не нашорошити, не відштовхнути? Чи не трапиться, що якийсь вихованець і відмовчиться? І все ж слід починати, не стояти бовдуром.
— Отже, ми познайомились, — сказав Котляревський просто, по-домашньому буденно, ніби вів розмову давно і ось урвав її на півслові, щоб тут же і продовжити. — Хоч познайомились ми наполовину. Ви мене знаєте, а ось я вас не зовсім. Як живете, чи тепло у спальнях, чи хто після обіду голодним не лишається, які у вас сьогодні уроки — нічого я не знаю, одне слово, в повній невідомості, і тут розраховую на вашу допомогу.
Один із вихованців, усміхнувшись, щось шепнув сусідові, той кивнув у відповідь, та, помітивши погляд доглядача, почервонів, зніяковів і опустив голову. Доглядач так само спокійно продовжував:
— Здогадуюсь, що думаєте. Іч який, сам про себе ні слова, а йому все виклади. Ну що ж, ви не помиляєтесь. Тоді слухайте. Як бачите, я капітан, але у відставці, служив в армії, причому, не рік, не два, а цілих дванадцять;
Долі моїй було угодно, щоб я взяв участь у російсько-турецькій кампанії. Під Ізмаїлом був, турецькою фортецею на Дунаї...
— І наш Феодосій там був! — вирвалось у смішливого, він озирнувся, ніби запрошуючи товаришів розділити його відкриття, але його не підтримали.
— Там було багато наших людей, — продовжував Іван Петрович. — Але з Феодосієм Капітоничем ми не зустрічались, мабуть, в різних частинах служили. Хочу зробити вам зауваження: стару людину називати тільки по імені не тактовно, образливо сіє, запам'ятайте, помічника мого звуть Феодосієм Капітоничем.
— Копит, — почулось; слово було сказано напівпошепки, але почули його всі, почув і доглядач, якусь хвилю помовчав і, ніби нічого не трапилось, продовжував:
— Старих людей треба шанувати, кожний таким стане, коли прийде час, і буде зело образливо, якщо юний жартівник переіначить ваше хрещене ім'я на свій лад, заради жарту... Так ось, відслужив я в армії, нині буду у вас...
Вихованці мовчали, і раптом піднялась рука, — самого, хто піднімав її, Котляревський ледве бачив із-за широких плечей сусіда.
— Хто руку підняв? Прошу встань. Підвівся хлопчик — невисокий, світлоголовий.
— Як звуть?
— Михайло Лісницький.
— Що ж ти хотів, Лісницький?
— Розкажіть нам, будь ласка, як там було... під Ізмаїлом? І ким ви, пане капітан, служили?
— Ким я служив? — Доглядач задумливо поглянув на хлопця. — В останні роки був ад'ютантом командуючого корпусом... Щодо штурму Ізмаїла, то... не сьогодні. Іншим разом зберемось і поговоримо. Домовились?
— Ага, — кивнув Лісницький, — домовились.
— От і добре. Сідай. А тепер скажіть, хто не виконав домашніх завдань на завтра?
Руки піднімались несміливо, спочатку одна, потім ще, і ось уже десять рук стриміло над головами.
— А чому? Які причини?
— У мене підручника нема з латинської граматики.
— І в мене нема!
— А в мене природничої історії...
Вислухавши всіх, Котляревський помітив: якийсь неспокій турбує вихованців. Ось цей, що сидить за третім столом ліворуч, веснянкуватий, русявий, все чогось озирається, а в очах передчуття біди; інший, сусід його, — худенький, смаглявий — зітхає глибоко і часто, вузькі плечі опущені не по-дитячому безнадійно. І останні почувають себе неспокійно, перешіптуються, ховають очі. З чого б це? Не розуміючи, що відбувається, зачекавши трохи, Іван Петрович сказав:
— Не знав, що у вас таке з підручниками... Давайте зробимо так: складіть

читати