Завантажити

дізнаються, старанно вивчаючи латинь, а він, якщо хто забажає, в цьому допоможе. Латинь — це не лише граматика, це, передусім, великі римляни: Апулей, Вергілій, Ціцерон, Плавт і інші, читати їх — справжня насолода, бо кожний — зразок високої поезії, глибокої мислі, невичерпне джерело людської мудрості...
Тихо, намагаючись не стукати стільцями, вихованці виходили із залу.
Сподіваючись, що гірка чаша його сьогодні обминула, Мокрицький виходив останнім, але доглядач раптом попросив його затриматись, і він неохоче спинився, стояв похнюпившись. Капітан не квапився, думав про щось своє, потім несподівано для Федора сказав:
— Тут нікого нема, лише ми з тобою, і можемо поговорити, як мужчина з мужчиною. Скажи, Федоре, що трапилось? Чому з пансіону хотів втекти? Тобі тут погано? Чи, може, справді через латинь оту?
Ще вагаючись, Мокрицький хитнув головою:
— Так. — І замовк, хоч, правду кажучи, йому дуже кортіло розповісти доглядачеві все, тому що саме він, несподіваний доглядач, захистив від розгніваного унтера, не допитувався при товаришах, чому втікав, не погрожував, а тепер розмовляє, ніби нічого й не трапилось виключного, спокійно і навіть співчутливо. І все-таки відповів роздратовано — бо ж накипіло — і не те, що хотілось. Доглядач і на цей раз змовчав, нічого більше не питав, навіть згодився:
— Добре, йди.
Котляревський спостерігав, як той іде, опустивши голову, човгає по долівці і мимрхідь звернув увагу на його чоботи і штани — вони були мокрі, як хлющ, з них текли брудні патьоки.
— Стривай!.. Ти ж весь мокрий... І мовчиш?.. Я й не помітив... Обидва з тобою роззяви — ось ми хто... Підеш зі мною. Підеш, підеш!.. Ноги попариш, чаю гарячого нап'єшся — і зразу ж в постіль.
Мокрицький несподівано для самого себе схлипнув, плечі затремтіли, ледве чутно прошепотів:
— Я... я топитись ходив, та... вода холодна. Вражений, Котляревський мовчав, не зразу знайшов слово: хотілось обійняти, нещасного, приголубити, але стримався і заговорив пошепки, щоб ніхто, чого доброго, не почув:
— Нікому про це, добре? І я не скажу. І ти більше не думай... Ти ж не дурник який-небудь, ти все розумієш. Ну втопився б, а далі що? Як потім без тебе твоїм рідним, а товаришам, а панам вчителям? Не думав про це? А треба. Отже, мовчи.
— Мовчатиму, — довірливо і теж пошепки відповів Федір і вперше відкрито і зовсім новим, прояснілим поглядом подивився на доглядача. — Тільки вчитель латини не пожалів би. Не довчив чого — зразу битися лізе, он які гулі понабивав. — Закотивши рукав, Мокрицький показав на лівій руці великі круглі синці. — А тут Копит ще... Я все одно не вчитиму латини.
— І не треба, — притягнув Федора до себе, провів рукою по мокрому волоссю. — І не треба... Але ж як без неї? Гімназії не закінчиш. Може, ти ще подумаєш?.. Я тобі допоможу. І вір мені — більше тебе ніхто і пальцем не зачепить. Віриш?
Мокрицький мовчав, а доглядач, теж ні слова більше не вимовивши, повів невдаху-втікача на кухню, що межувала із залою, і припоручив його Насті-куховарці.
В коридорі, тьмяно освітленому лойовими свічками в простінках, побачив Капітонича: унтер перевіряв, як топляться печі, відкривав і закривав дверцята, підкидав полінця і, дочекавшись, поки розгориться, йшов до другої печі. Хтось, відхиливши двері із спальні, зразу ж і причинив їх.
За вікном гусли сутінки. В церквах задзвонили до вечерні; ніби змовившись, звонарі вели нешвидку, поки що неголосну бесіду на своїй, лише їм зрозумілій, мові: зачинали тонкі підголоски, їх поступово змінювали голоси більш густі, нарешті вступали дзвони-баси, вони і заповнювали все навкруг своїм могутнім бовканням. Десь зовсім близько, за вікном, проторохкотіла безресорна бричка, крикнули “бережись!”; у сусіднім дворі кололи дрова. Все йшло, як, мабуть, і повинно йти...
Ось і все, пане доглядач, ти, можна сказати, при місці, на службі. Мабуть, усіх друзів, ось як колишнього однокашника Міклашевського, нове призначення скоріше здивує, ніж порадує, але йому, здається, подобається, в усякому разі, поки що підходить...
У перший день, проведений у пансіоні, ти, пане доглядач, добре зрозумів: чекає тебе нелегка служба. Добродій Огнєв навіть і не спробував оговорити, де починаються і де кінчаються твої прерогативи, хоч і дав зрозуміти, що, крім всього іншого, успішність вихованців — не останній предмет твоїх турбот. Однак успішність, наскільки він розуміє елементарну педагогіку, багато в чому залежить від методи викладання, а в який же спосіб він, доглядач, має поліпшити її, методу тобто? Та про віщо він думає? Головне нині — викликати інтерес у Мокрицького до латини, віднайти шлях до його серця, і щоб він, боронь боже, не захворів, не простудився. А які цікаві хлопчаки Папаноліс і Михайло Лісницький! З ними — це вже зрозуміло — він знайде спільну мову, подружиться. А як з останніми? їх же сорок п'ять. Сорок п'ять сердець, характерів, у кожного свій світ, свої уподобання...

читати