Завантажити

уважними і слухняними, а тому-то доводиться вести з ними безконечні словесні дуелі, тобто переконувати, просити, доводити, але часто, як це і трапляється, у таких дітей відсутній слух, тоді — і проти волі — доводиться вдаватись, як би це точніше сказати, до... примусу.
— Маєте на увазі... тілесну кару?
— Іноді і... це. А що ж зробиш?
— Але ж це непорядно, більше того: заборонено.
— Можливо... Можливо. — Ліва брова на сухому обличчі директора полізла догори. “Який ви, мосьпане, наївний ще!” — говорило обличчя. А сказав директор інше: — Так, заборона існує... Але поживете — і переконаєтесь, що в нашій справі важливіше і яка з метод ліпша... — Помовчав, додав багатозначно — так, ніби перед ним був учень, а він повчав його: — Педагогіка, мосьпане, наука старовинна, в ній чимало існувало теорій, кожна по-своєму вірна, і, незважаючи на це, педагогіка, як наука, досить ще не вивчена. Кожен в ній свої стежки відкривав...
Коляска спинилась, можна було виходити, але Огнєв продовжував розвивати свої думки відносно того, як відрізняється виховання в одній країні від іншої, згадав для чогось стародавню Спарту, де слабих дітей кидали зі скель у відкрите море, юнаків виховували сміливими і здоровими; говорив про Китай і народи Індії, перелічив імена Коменського і Песталоцці, осудив методу виховання Жан-Жака Руссо.
— Останню методу я взагалі не приємлю, хоч, правду кажучи, її мало хто і знає у нас. Ближче до природи, — кличе Руссо, а між тим, так досить легко виховати і вільнодумство. Котляревський, щоб Огнєв не витлумачив його незгоду, як зайву самовпевненість, вважав за краще мовчки слухати. А десь в душі не вірив, не уявляв собі, що дітей, відданих батьками на виховання, хтось сміє карати за те лише, що не змогли швидко, як, можливо, хотілось панові наставникові, зрозуміти викладений урок. І це в наш вік! Невже неможливо дитину, що м'яка, як віск, в користі вчення переконати? Невже немає способу викликати у отрока цікавість до дивно захоплюючих таємниць науки і тим подвигнути її до добровільного прагнення вчитися?
— Не заперечую, мосьпане, — продовжував Огнєв, піднімаючись на ґанок по скрипучих сходинках, — не всі однакові, є і старанні, успіхів відмінних, працювати з такими — одна приємність. — Високо піднімаючи ноги, обуті у глибокі калоші, Огнєв вступив в темні сіни. — Є в нас і випадкові на стезі науки, і це наша біда. Турбота про них, щоправда, насамперед панів учителів, проте і доглядач не повинен лишатись осторонь, навіть більше того... — Не договорив, оступився і мало не впав.
Напівтемні сіни привели у довгий коридор, куди виходило кілька дверей — троє ліворуч, одні — в самому кінці. В кутках — ікони і лампади на тонкій мідній проволоці. Пахло воском і сирими дровами, які купками лежали там і тут біля печей.
— В домі п'ять спальних кімнат, по вісім-десять отроків у кожній, — говорив директор, — в кінці коридора — кухня і зала, а ось тут кімната доглядача. Нині його обов'язки, звичайно, тимчасово, виконує черговий унтер-офіцер Феодосій Капітонич.
Огнєв штовхнув низькі оббиті повстю двері, але вони не піддались, і він постукав ще раз.
— Відчини, Феодосію.
— А хто там?
— Відчини.
— Ось зараз.
По той бік дверей почулось рипіння мостин, кряхтіння, кроки, нарешті двері відчинились, і на порозі з'явився унтер-офіцер, якого Огнєв назвав Феодосієм Капітоничем. Був він заспаний, скуйовджений, у мундирі і високих чоботях; мундир, як видно, давно не прасований, чоботи не чищені, а голки вусів — особлива гордість подібних служивих — в гусячім пушку. Побачивши директора гімназії, та ще в товаристві .з незнайомим військовим у чині капітана, унтер зразу підібрався, віддав честь і, клацнувши закаблуками, щосили заволав:
— Струнко-о-оІ Слуха-а-й!.. — Викочуючи очі, завмер.
— Здурів, братець, — стенув плечима Огнєв. — Де знаходишся? Чи тобі тут казарма?
— Винуватий, вашбродь, привиділось, — закліпав вологими повіками Феодосій.
— Поменше вживай, тоді і не привидиться.
— Точно так, вашбродь!
— Та вже ж... Але скажи, що в тебе тут? Всі живі? Що роблять?
— В мої години, вашество, нічого не трапилось. Вихованці отобідали і займаються.
— Чим?
— Одні читають, інші пишуть, декотрі задачки вираховують, а ще деякі, мабуть, дурника валяють. Це точно. І ще... Один сьогодні оплошав трохи. Аполлон Кульчицький з другого класу. Кісткою свинячою за обідом мало не вдавився. Я за лікарем послав, а їх благородіє, будучи у веселому стані, ні їхати, ні ходити не спроможен, тоді я... помолившись перед образом спасителя... — Унтер торкнувся ненароком вусів, зняв з них гусяче пірце. — Тоді я власноручно торохнув оного бовдура, тобто отрока, разів два по шиї і по спині теж, і вона, вашбродь...
— Вискочила?
— Так точно, і нині лежить на предмет огляду. — Феодосій вказав на стіл, де поряд з солонкою і дерев'яною табакеркою лежала невелика жовта

читати