Завантажити

паркеті і дзеркалі, що стояло в дальнім куті, поруч з великим годинником.
— Ви мені подобаєтесь, мосьпане, — повагом, розтягуючи слова, мовив князь. — І я буду радий вас бачити серед гостей на наших раутах... Щодо служби... — Князь якусь хвилю щулився на сонячного зайця на обличчі царя. — Чи не пішли б до мене? В канцелярії дуже потрібні люди, які знають справу, одне слово, тямущі люди потрібні.
В канцелярію? Словам про “тямущих” не надав значення, бо йшлося про роботу в канцелярії, остогидлу ще в молоді роки. Нехай рангом повище, але все одно — канцелярія. Знову потечуть папери — вихідні, входячі і прочі, яким нема ні ліку, ні упину. Щоправда, він сам, можливо, не виконуватиме їх, корпітимуть інші, канцеляристи рангом поменше, але чи це набагато змінить становище? Аж ніскільки. Все одно без його перегляду жодний папірець не вийде за поріг канцелярії. Отже, читай і перечитуй. Так буде. Недовго, ой, недовго і зовсім закосніти, не побачити життя живого. До цього часу пам'ятав людину з водянистими очима, вислими баками, скрипучим голосом. Новожилов з Новоросійської канцелярії залишиться в пам'яті назавжди, як і відраза, поселена ним до канцелярської служби. Куди завгодно, тільки не в канцелярію! Добре було б в повітове училище. Про гімназію можна хіба що і мріяти...
— Вашим приємним запрошенням скористатись, ваше сіятельство, на превеликий жаль, не зможу, для канцелярії я вже, відчуваю, не годжусь. З вашого дозволу, мав намір піти на службу по відомству освіти. — Згадавши про візит до Огнєва, додав: — Щоправда, пан Огнєв, з яким кілька днів тому мав честь зустрітись, не лишив надії і на це, бо він особисто не розраховує на відставлених капітанів.
— Так він сказав? — спитав князь і розсміявся. — Не розраховує... А кого ж він чекає?.. Впізнаю, однак, Огнєва. Я, певно, у нього теж не дістав би місця, адже і я відставлений від військової служби, причому, теж у чині капітана. — Князь замовк, замислився, потім потягнувся за текою на столі і взяв її, погортав. — А що, коли в пансіон? Вкрай потрібний доглядач. Там уже був хтось, але мені розповідали щось дивне. Капрал у минулому, він уявив, ніби перед ним казарма, а її мешканці — арештанти, аж ніяк не діти, причому, з бідних, але благородних фамілій. Довелось звільнити. Нині в м'ясницькому цеху влаштувався, — усміхнувся. — Отож, якщо не суперечите, в пансіон. Хоч тимчасово. Подумайте — і дасте за кілька днів відповідь.
“Будинок виховання дітей бідних дворян”? У Полтаві явище до цього часу невідоме або, вірніше сказати, зовсім нове.
— Мені розповідали, — продовжував князь, — будинок цей відкрити запропонував, коли губернія утверджувалась, відомий автор комедії “Ябеда” пан Капніст, він проживає у своєму родовому, в Миргородському повіті. Ваш, так би мовити, колега. Попередник мій, князь Куракін, схвалив його проект, і ми теж суперечити не станемо: нехай буде при відкритій гімназії і пансіон.
Розмірковувати — згоджуватись чи ні — не мало смислу, адже сам просився на службу по цьому відомству. Для чого ж відкладати? Не гаючись, і вирішувати слід. Про це і сказав, зразу і з готовністю:
— Я, ваше сіятельство, цієї хвилини до обов'язків доглядача приступити готовий. Мені нема про що розмишляти. Дякую!
— Ось як! Ну що ж, так тому й бути. — Князь дістав на столі невеликий срібний дзвінок і двічі подзвонив. Ввійшов ад'ютант.
Звольте, мосьпане, — звернувся до нього князь, — негайно вчинити лист на ім'я директора училищ. З цього дня ми призначаємо капітана у відставці Котляревського доглядачем пансіону з відповідним службовим забезпеченням. Лист вручите капітанові зразу після написання.
Вклонившись, ад'ютант вийшов. Правитель краю, взявши капітана під лікоть, підвів до вікна. Справу було зроблено і, отже, можна було трохи і помовчати або, якщо і поговорити, то про щось інше.
Навскоси через величезну площу котила важка карета, запряжена четвериком; два драгунських, офіцери прогулювались поблизу пам'ятника, біля якого на риштуваннях вештались майстри. З під'їзду будинку присутствених місць вибіг чиновник, побачивши карету і знаки на ній, зірвав капелюх і, поблискуючи лисиною, низько, мало не до землі, вклонився. Все йшло як і належить.
— Далеко живете, мосьпане? — після хвилини мовчання спитав князь.
— Біля самого спуску з Подольськоі гори, зразу за Успенським собором, ваше сіятельство.
— Гарне місце, вид з гори чудовий, особливо ранком. Там повинно і писатися добре та швидко.
— Швидко читається, а пишеться надто повільно, особливо з роками, та й перерва у мене була чимала, в армії часу не вистачало, а нині почуваю себе так, ніби вперше перо взяв до рук.
— Так здається, повірте, а почнете — і все піде у вас... Князь був чимось заклопотаний: говорив з ним, а думав про своє. Час було вже йти, та відкланятись без дозволу здавалося незручно.
Услід за каретою на Круглу площу вкотилась велика чумацька валка з сіллю. Довгі мажі поскрипували під

читати