Завантажити

помріяти і, мріючи, малював в уяві місто майбутнього, бачив його через п'ятдесят, а то й сто років. Котляревський міг слухати зодчого годинами, іноді пробував і сперечатися з ним, і той ніколи не ображався, навпаки, радів, що є з ким схрестити списи, збуджено кричав:
— Ах як добре! Я ж і забув про це! І де ви тільки взялися на мою голову!
Котляревський ніяковів, чуючи подібне, але ж було і приємно: Михайло Васильович Амбросимов, кращий із зодчих, визнавав його, рахувався з ним, а траплялось, і згоджувався.
Ще до закладки пам'ятника Слави спалахнула і з часом все більше розпалювалась гаряча суперечка: де йому стояти? Чи не краще прикрасити величним монументом Червону площу? Так думали в губернському правлінні, схилявся до цього і губернатор. Подейкували, що сам князь такої ж думки. Амбросимов зразу ж став дибки: ні і ні, категорично відкинув проект і запропонував місцем закладки пам'ятника обрати середину Пробойної вулиці — напроти Сампсоніївської площі. Це місце мало свої переваги: по-перше, там був центр головної вулиці, а окрім того, насупроти — велика і завжди багатолюдна площа. І все ж з'явились противники і цього, здавалось, переконливого проекту. І першим серед них, як не дивно, — Котляревський. Думку свою він висловлював відкрито, хоч і м'яко, чутка про це дійшла і до зодчого.
Одного разу, ще на військовій службі будучи і приїхавши додому у коротку відпустку, Іван Петрович зустрівся з Амбросимовим і в бесіді з ним делікатно, щоб не образити, висловив думку, власне, натякнув, що, як він гадає, кращого місця, ніж Кругла площа, де, як він чув, мають намір торгувати дьогтем і горілкою, не може бути для пам'ятника. Він якось говорив з одним знайомим — той родом із Петербурга — і ось там, у столиці тобто, чимало знаходиться прихильників цієї ж думки. За переказами, саме тут мешканці Полтави, її захисники, зустрічали переможця шведів. Опріч того, і місце найбільш підхоже — по суті це майбутній центр міста. Амбросимов, гарячкуючи, пробував суперечити, але Котляревський повів його на Круглу площу. Вони довго ходили, здіймали пилюку на пустирі, спотикалися на ямах і мало не падали, сперечалися уже відкрито, суперечку їх чули перехожі і здивовано спостерігали, як офіцер і якийсь чиновник, розмовляючи, беруться мало не за петельки. Котляревський уперто доводив правомірність своєї думки, і Амбросимов врешті здався.
— Ви мені, пане піїт, гм... гм... подобаєтесь, — широко усміхався зодчий, витираючи хусткою спітніле обличчя, — у вас відмінне відчуття перспективи. — Подумав, ще paз обвів поглядом площу, прозирнув всю ПробоЙну аж до Успенського собору, оглядівся навсібіч. — Гм... Саме тут, навколо площі, стояти найважливішим спорудам. Зровуміло, центру міста бути саме тут. А монументу Слави — тим паче... Як же так? Я — зодчий — і не врахував цієї істини?..
Він тут же відмовився від свого власного проекту і десь через тиждень після розмови з Котляревським висловив генерал-губернаторові Куракіну нові міркування, розповів про щасливу ідею спорудити пам'ятник Слави на Круглій площі, причому, не забув додати, що ідея ця належить не йому, надоумив його місцевий піїт Іван Котляревський, і додав, що саме такої думки і дехто в Петербурзі, додав не без таємного наміру вплинути цим на правителя краю...
 
Вони поминули гостиний ряд і вийшли до Успенського собору. В ті дні на соборі провадились чергові роботи: збиралися золотити маківки, а за одним разом білили і стіни. Роботи були, як на той час, досить складні, і Михайло Васильович майже кожного дня приходив сюди, щоб переконатися, чи все йде як слід, чи не потрібне його втручання.
Ремонтували дзвіницю. Вся у риштуванні, вона майже ховалася в них, і робітники на четвертому і п'ятому ярусах здавались крихітними. Кілька чоловік тягли цебро з розчином, воно хилиталось на всі боки, ніби вибираючи місце, куди б перекинутись. Побачивши це, Амбросимов замахав руками.
— Бога ради, тихіше!
Маляри почули, повільніше і обережно потягли цебро, і воно майже зовсім перестало хилитатись, а перегодя прудко пішло вище і вище.
Амбросимов полегшено зітхнув, змахнув піт з лоба:
— Ну і ну, прости господи! Не слухають, а я ж казав. Місяць тому один сміливець злетів з риштування, ходив не прив'язавшись, ледве до тями прийшов, але ж — каліка, а у нього діти... От і дивись та дивись, а майстер, мабуть, у кофейні сидить та потягує, як ви розумієте, не лише кофей. Прогнав би, а ким заміниш?.. Але вибачте, відхилився. Отже, дорогий мій Іване Петровичу, ви вдома. Ну і як — надовго?
— Як би вам сказати... Думаю, назовсім.
— Правда? Як це добре! Краще, ніж вдома, нігде не буде. Я ось не полтавський, а прижився і, як видно, тут і вікувати, — зодчий зітхнув і вже дивився, як на п'ятому ярусі робітники відв'язували цебро, перекидали вірьовку на інше, уже вільне від розчину. Чоло у зодчого, зібране зморшками, раптом розгладилось, усмішка освітила обличчя — Але разом з вами, та ще й інші

читати