Завантажити

кісточка.
Огнєв бридливо одвернувся;
— Викинь!.. І взагалі, братець, щось у тебе тут дух важкуватий. Чому вікон не відчиниш?
— Вікно забите, але дозвольте, я миттю віддеру.
— Потім... А поки що збери в столовому залі всіх вихованців, маю честь представити нового доглядача. Випнувши груди, унтер повернувся до капітана:
— Дуже раді, ваше благородіє, тому що зачекались, спасу нема. Їм, отрокам, особливо гімназьорам, око потрібно, та і... рука тверда, а я, самі бачите, уже не теє... Вони ж, що телята годовалі, жирують... інколи, буває...
— Добре, Феодосій, добре, але... — нетерпляче покашляв Огнєв, — потім про це, а зараз іди, скликай.
— Слухаю.
Поки Огнєв і Котляревський залишались в кімнаті, унтер обійшов всі спальні і зібрав вихованців в їдальні, що правила і актовим залом. Чути було, як хряскають двері, а Феодосій погукує: “Ворушись! Пан директор пожалували. І доглядач з ним”.
— Однак, — мовив Огнєв, прислухаючись до невгаваючого тупоту ніг, — сходяться, а траплялось, чекаєш годину, поки зберуться. А тепер, бач.
— Феодосій цей звідки? — спитав Котляревський.
— Місцевий. Він одинокий, яко перст. Учасник турецької війни, був поранений і в отставку вийшов. В пансіоні буде ще один помічник у вас — колишній семінарист, вигнаний з оної за надмірну пристрасть до оковитої.
— А тепер як?
— Не без гріха. Але хто без оного?.. Попереджував, веде себе поки що скромно. А по правді, я би вигнав обох, коли б було ким замінити. Але хто з хорошої служби піде? Плата низька, а колготні з дітьми — самі переконаєтесь... — Не договорив, ніби попереджував, а може, і залякати хотів, щоб, убоявшись, відмовився від призначення сам. В попередженні уловлювався і невисловлений докір: чого до князя звернувся, обійшов його, директора?
Котляревський зрозумів Огнєва, і це було неприємно: чим заслужив таке ставлення? В пансіоні він людина нова і, як новій людині, директор мусив би допомогти, а замість цього — докір... За віщо? Без його, Огнєва, допомоги одержав призначення? Але ж хто винен в цьому?
Ввійшов Феодосій, важко дихаючи, доповів: всі зібрані, відсутній лише Замчевський, відпросився вчора додому і не повернувся, і ще одного нема — Мокрицького Федора, пішов кудись без дозволу, може, навіть втік.
— Он як!.. Розберись, і коли що...
— Слухаюсь!
— Підемо, однак.
Те, що побачив Котляревський, обрадувало і стривожило водночас.
Услід за Огнєвим переступив поріг низької і довгої кімнати, названої тут залою, і разом побачив десятки очей, Сірі, чорні, голубі, зеленкуваті, карі — вони дивились допитливо, з підозрою, надією, слідкували, стежили, не упускали жодного, здавалось, руху.
Він знав напевне: тепер ніщо не сховається від цих очей, навіть ті, хто удавав байдужість, виказував нарочиту сонливість, і ті стежили впівока за ним, бачили ніяковість, вже, мабуть, помітили, як він зблід, на обличчі мигнув і погас острах, досі майже йому не знайомий.
Колись він був учителем і не зміг дати лад одному учневі, адже так і не діждався, не побачив у молодого Томари стремління знати трошки більше, ніж він знав до їх знайомства. Щоправда, інше було в маєтку Голубовича. Там хлопчаки подружилися з ним з першого дня і вчились добре. Там все було іншим.
Маєток Голубовича. Вечори над Супоєм. Про що згадалось? Як давно все те було, і все ж... ніби вчора тільки розмовляв з Марією, провів її додому востаннє, .а вона, прощаючись, сказала, що любить і чекатиме — його, єдиного... Більше вони не зустрічались. Шістнадцять років минуло, а він все, все пам'ятає...
— Отже, діти, — скрипів тягучий безбарвний голос Огнєва, — з цього дня вашим доглядачем буде пан капітан Котляревський Іван Петрович...
За столиками сиділи його — тепер вже його — вихованці, з цієї хвилини він за них відповідає, он за того — рудуватого, на вигляд трохи байдужого, лемішкуватого, і за чорненького, що сидів надто прямо, напружено вдивляючись у Огнєва, і того, що погано, абияк пострижений, в незастебнутій сорочці, і того, з усмішкою на пухлуватих, як у дівчини, губах, а он ще і того, що сидів у найдальшому кутку і ховався за спинами товаришів, нашорошено поглядаючи навсібіч. Боже, які вони різні! Як же з ними повестися, щоб зрозуміли, повірили: він друг їм і всім серцем бажає взаємного довір'я.
— Пан доглядач, — продовжував Огнєв, — єдиний має право відпускати вас додому на канікули. Йому дано право спитати з кожного, коли буде за що... Але, я надіюсь, ви будете старанні і в пана доглядача ніколи не виникне причини на вас гніватись, і ми всі будемо вами задоволені.
Огнєв зробив паузу, поправив стоячий жорсткий комірець і ковзнув поглядом по залу.
— Доглядач уроки ваші теж перевірятиме перед тим, як іти вам в класи. І буде з вами в години вашого дозвілля, звичайно, не завжди. Пан капітан, як людина військова, любить порядок і слухняність, отож добре подумайте, як зробити, щоб

читати